Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

Вечірній Київ палахкотів за вікнами машини Максима — ліхтарі миготіли, як розсипане золото, а тепле повітря вривалося крізь ледь прочинене вікно, несучи аромат квітучих каштанів і гудіння міста. Двигун бурчав, коли він різко вивернув кермо, обганяючи повільну вантажівку, а салон гудів напругою — густою, гарячою, ніби повітря перед спалахом. Зоряна сиділа поруч, її тенісна форма — коротка біла спідничка й облягаюча сорочка поло — гойдалася від руху, підкреслюючи струнку талію й вигини плечей. Її волосся, зібране в недбалий хвіст, легенько торкалося шиї, а очі — темні, палаючі викликом — кинули на нього швидкий погляд, що гудів у її грудях, як передчуття перемоги.
Максим стискав кермо, його пальці впивалися в шкіру, а подих був уривчастим, ніби він боровся з собою, щоб не зірватися. Її запах — легкий цитрусовий шлейф парфумів, змішаний із теплом її шкіри після корту, — заповнював салон, рвав його на шматки. Він відчував її кожною клітиною — її тепло, її зухвалість, її гру, що тягнула його в прірву. Його щелепа напружилася, очі — червоні від гніву й безсоння — вп’ялися в дорогу, але думки гуділи лише про неї.
— Ти взагалі в своєму розумі? — вирвалося в нього, його голос був хрипким, сповненим злості, що кипіла всередині. — Кидаєшся до нього на шию, а я маю просто дивитися?
Зоряна повернулася, її губи скривилися в кривій усмішці, а брови злетіли вгору, ніби він сказав щось смішне.
— Дивитися? — перепитала вона, її тон був солодким, але гострим, як лезо. — А хто тебе просив ганяти за мною, Максиме? Чому не можеш відпустити?
Він різко видихнув, його груди здіймалися, а машина смикнулася, коли він ударив по гальмах, зупиняючись на узбіччі. Фари миготіли вдалині, а повітря гуділо теплом весняного вечора. Тиша впала в салон — важка, наелектризована, як перед ударом грому.
— Ти думаєш, я сліпий? — гаркнув він, повернувшись до неї, його очі палахкотіли. — Як ти з ним сміялася, як чіплялася за нього на корті? Ти мене навмисне доводиш!
Вона нахилилася ближче, її подих торкнувся його щоки, а очі блиснули — не страхом, а тріумфом.
— І що з того? — кинула вона, її голос був низьким, п’янким. — Тобі не подобається, що я не сиджу в клітці? Чи тобі просто боляче, що я можу бути щасливою без тебе?
Він стиснув зуби, його рука рвонула до неї, пальці схопили її за плечі — міцно, але не грубо — і притягнув її до себе. Його подих обпік її губи, а очі — палаючі, сповнені болю — вп’ялися в її.
— Ти моя, Зорька, — прохрипів він, його голос тремтів від гніву й пристрасті. — Чому ти не можеш просто… бути зі мною?
Вона розсміялася — тихо, стервозно, її сміх різав повітря, як ніж.
— Твоя? — перепитала вона, її тон був грайливим, але різким. — А ти заслужив, щоб я була твоєю? Чи думаєш, що досить покричати, і я побіжу до тебе?
Він не витримав. Його губи накрили її — грубо, жадібно, ніби він хотів забрати все, що вона ховала за своєю зухвалістю. Його поцілунок був як вибух — зуби легенько зачепили її нижню губу, а пальці стиснули її плечі, відчуваючи жар її шкіри крізь тонку тканину. Зоряна не відштовхнула його. Її руки лишилися нерухомими, але губи відповіли — не м’яко, а з викликом, ніби вона кидала йому новий удар. Її серце калатало, кров гуділа в скронях, а в голові спалахнула думка, гостра, як лезо: “Я його зламаю.”
Він різко відштовхнув її, його груди здіймалися, а очі блищали — не тріумфом, а болем, що рвав його зсередини. Його пальці тремтіли, коли він відкинувся назад на сидіння, а подих був уривчастим, ніби він боровся за повітря.
— Ти неможлива, — прохрипів він, його голос був глухим, сповненим боротьби. — Чому ти завжди все псуєш?
Зоряна відкинулася на своє сидіння, її губи горіли від поцілунку, припухлі й гарячі, а очі блищали тріумфом, що гудів у її грудях, як переможна мелодія. Вона поправила сорочку, її пальці легенько ковзнули по тканині, а погляд ковзнув по його профілю — напруженому, з різкими лініями щелепи, що тремтіли від стримуваного гніву.
— Псую? — перепитала вона, її голос був спокійним, але з ноткою насмішки. — А може, я просто не хочу бути твоєю іграшкою? Тобі ж подобається, коли я тебе дратую, правда?
Він пирхнув, його рука рвонула до керма, а погляд був прикутий до дороги, ніби він боявся глянути на неї.
— Подобається? — кинув він, його голос став різким. — Та ти мене з розуму зводиш! Я вже не знаю, що з тобою робити!
Вона розсміялася — дзвінко, стервозно, її сміх дзвенів у салоні, як виклик.
— Ну так вирішуй, — кинула вона, її тон був легким, але різав його. — Бо я тобі підказувати не буду. Ти ж у нас сам усе знаєш.
Він стиснув зуби, його пальці вп’ялися в кермо, а машина загуділа, повільно рушаючи з узбіччя. Тиша впала між ними — важка, наелектризована, як після вибуху.
— Чому ти не йдеш до нього? — спитав він раптом, його голос був глухим, але тремтів від болю. — До твого Вадима. Чого чіпляєшся за мене?
Зоряна нахилилася до нього, її рука легенько торкнулася його плеча, а голос став тихим, п’янким.
— А ти б мене відпустив? — перепитала вона, її очі блиснули пустощами. — Скажи, Максиме. Ти б дивився, як я йду, і не кинувся б за мною?
Він різко видихнув, його очі звузилися, але він не відповів, його губи стиснулися в тонку лінію.
— Отож, — кинула вона, відкинувшись назад, її усмішка стала ширшою. — Ти ж не можеш без мене. А я не можу без тебе.
— Ти серйозно? — гаркнув він, його голос зірвався, а погляд ковзнув до неї на мить, палаючи. — Ти думаєш, я без тебе пропаду?
— А хіба ні? — відповіла вона тихо, її тон був спокійним, але різав його, як ніж. — Ти ж за мною бігаєш, кричиш, цілуєш. Без мене тобі було б нудно, любчику.
Він пирхнув, його рука стиснула кермо сильніше, а машина гуділа, несучи їх до будинку. Тиша між ними була важкою, але гуділа їхньою боротьбою — його гнівом, її тріумфом, їхньою пристрастю, що рвала їх на шматки.
Коли вони зупинилися біля будинку, Максим різко вимкнув двигун, його руки застигли на кермі, а погляд був прикутий до дороги попереду. Зоряна повільно відчинила двері, її кросівки тихо торкнулися асфальту, а сорочка гойднулася, коли вона встала.
— Ти так і не сказав, — кинула вона тихо, її голос був спокійним, але з ноткою виклику. — Чому не відпускаєш?
Він не глянув на неї, його щелепа напружилася, а голос був глухим, коли він пробурмотів:
— Зоря, вали вже. Досить.
Вона пирхнула, її усмішка стала кривою, але очі блиснули — не гнівом, а обіцянкою. Вона зачинила двері, її кроки загуділи по асфальту, легкі, ніби вона танцювала. Її серце калатало, кров гуділа в скронях, а в грудях гуділо — не образа, а сила. Вона знала, що він дивиться їй услід і скоро теж підніметься у квартиру. Нехай побуде один поки що.