Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Було щось особливе в тому, як моє тіло змінювалося. І не тільки зовні. Уперше за довгий час я відчувала його. Не як щось, що потрібно сховати під кофтою, не як об’єкт болю чи критики. А як себе. Як жінку, яка нарешті почала чути й бачити себе по-справжньому.

Я схудла майже на двадцять кілограмів. І це не магія, це пробіжки, це сльози, це новий графік, це іноді — тільки салат і зелений чай, бо апетит зникав, як тільки в голові з’являлись думки про Антона. Але тіло… воно зазнало трансформації. І шкіра теж.

І одного разу в залі після танцю підійшла дівчина — молода, весела, з крихітними тату на зап’ясті й хвилястим волоссям.

— Привіт! Я Марічка. Я бачила твої Reels. Дуже круто! А ще — я масажистка. Якщо захочеш, можу записати тебе. У мене невеличкий кабінет поруч.

— Масажистка? — я посміхнулась. — А що ти вмієш?

— Все! Але найбільше люблю працювати з тими, хто після схуднення. Допомагаю шкірі повернути тонус. Бо худнути — це лише початок. Тіло теж заслуговує на підтримку, не тільки голова.

Це було так влучно, що я зразу погодилась.

Перший сеанс був… дивний. Я не звикла до того, що хтось торкається мого тіла з турботою, а не з осудом або жадобою. Я лежала й слухала її руки — вони не питали дозволу, але й не вторгались. Вони просто були. І це було не про тілесність. Це було про прийняття.

— Тут трішки затиснуто, — казала вона, — бо ти напружуєшся, коли боїшся. А тут — старий стрес. Зараз відпустимо.

Я мовчала, але очі стали вологими. Можливо, вона мала рацію. Можливо, моє тіло ще пам’ятало ті моменти, коли я намагалась бути сильною, бо більше не було на кого спертись.

Після сеансу я вийшла з кабінету з відчуттям, ніби побувала у сповіді. Не в релігійному сенсі, а в особистому. Я нічого не сказала, але ніби щось важливе всередині змінилось. Немов з мене зняли стару шкіру.

— Як ти? — написала Наталі.

— Мені хтось погладив душу через спину.

— І що тепер?

— А тепер я буду ходити регулярно.

Це стало новою традицією. Двічі на тиждень — не заради краси, а заради себе. Заради того, щоб не знову ховатися в панцир, а вийти з нього — навіть якщо страшно.

Антон писав. Не часто. Але іноді його повідомлення потрапляли у мій ранок, як випадкова сирена. Несподівано. Голосно. Не по темі.

— Як ти?

— Чи можу сьогодні забрати Лізу?

— Довго ще будеш ображатись?

І кожного разу я ловила себе на думці: мені не болить. Але щось усередині все ще стискається. Не від болю. Від звички. Від минулого.

Але щоразу, коли я поверталась із масажу — я вже не була тією самою. Я не хотіла зачинятись у ванній, дивитись у стелю, вмикати старі серіали. Я хотіла жити. І жити в новому тілі. У новій версії себе. Не для когось. Для себе.

 “Тіло — не ворог”

Колись я вважала, що тіло — це джерело проблем. Зайва вага — значить, я погана. Струнка — значить, я молодець. А те, що всередині — неважливо. Головне, аби влізти в джинси й не зловити зневажливий погляд на вулиці.

Але коли я почала піклуватися про себе, по-справжньому, а не з ненависті, щось змінилося. Після кількох сеансів у Марічки, після кількох “кривих” горняток із глини, після вечорів із квітами в руках — я перестала боротися зі своїм тілом.

Я почала з ним дружити.

Пам’ятаю, одного разу я вдягнула обтягуюче плаття. Просто так. Без приводу. Я йшла по вулиці і відчувала — так, шкіра ще не така, як хотілося б. Так, є сліди ваги, що була. Але це — моє тіло. Воно мене не зрадило. Воно не дало мені зламатись. І воно заслуговує не на осуд, а на вдячність.

У магазині на мене звернув увагу продавець. Усміхнувся. Запропонував допомогу з вибором. І я помітила: мені приємно. Не тому, що “мене оцінили”. А тому що я дозволила собі бути видимою. Я більше не ховалась.

Навіть у дзеркалі щось змінилось. Я більше не хапала себе за бік і не думала “тут ще треба схуднути”. Я просто стояла і бачила — себе. Живу. Гарну. З очима, які вже не ховають сльози, а світяться світлом.

Наталі написала:

— Ну що, міс краса?

— Я тепер міс “не-соромно-попросити-допомогу”.

— О! Це вже глибше.

Бо справді. Я почала просити. Попросила Світлану допомогти з Лізою, коли мала масаж. Попросила Марічку порадити креми для тіла. Навіть у аптеці вперше спитала, який вітамін найкращий для шкіри після схуднення. Раніше — соромилась. Тепер — ні.

Антон помічав. Я бачила, як він дивився на мене, коли приходив по Лізу. Його погляд змінювався. Але мовчав.

— Ти гарно виглядаєш, — сказав якось.

— Знаю, — відповіла я і усміхнулась.

І мені не було потрібно більше. Бо вперше за довгий час я це говорила не для того, щоб вразити когось. А тому що вірила в це. І якщо завтра все знову зламається — я знатиму: у мене є я. Зі своїм тілом. І ми — в одній команді.

 “Дівочі ритуали та трохи змов”

— Привіт, Маш, заходь, лягай, — майстриня масажу Марічка, як завжди, була в гарному настрої. У неї був такий голос, ніби вона не масажистка, а ведуча ранкового шоу — дзвінкий, енергійний, із натяком на змову.

Я вже заходила сюди не вперше. Вона навіть перестала питати, як я почуваюсь — просто кивала і налаштовувала своє масажне поле бою. А я… я теж перестала грати роль “все нормально”. Тут я була — собою.

— Важкий тиждень? — кинула вона, коли почала розминати мені плечі.

— Можна сказати, що так. Увесь тиждень минув між школою танців, хворобливою шкірою на животі та… дивними повідомленнями від мого колишнього.

— Того самого?

— Ну, не нового ж вигадала, — фиркнула я. — Таке враження, що він то зникає, то з’являється, як реклама перед відео на YouTube.

— А ти “преміум” ще не підключила? — засміялась Марічка. — Я маю на увазі — блокування таких особистостей.

Я засміялась у відповідь. Ця дівчина знала, як розрядити обстановку.

— Ну і як шкіра? — поцікавилась вона професійно.

— Глянь сама. Як у леопарда на дієті, — перевернулась я на бік. — Тут провисло, там розтяглось, тут ще тримається… але я вже не в паніці.