Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

— Молодець. Паніку залиш бабцям на лавці біля під’їзду. У тебе — трансформація. Просто шкіра не встигає за тобою.

— Шкода, що ще ніхто з оточуючих не сказав мені: “Машо, ти розквітла!” — зітхнула я з притиском.

— А що ти хочеш? Щоб тобі аплодисменти вручили? Та ти собі сама маєш це сказати.

— Я вже собі сказала. Але хочеться, щоб ще хоч хтось сказав, що я богиня.

— Машо… — вона нахилилась до мого вуха. — Ти богиня. Але з втомленими плечима й легким целюлітом на стегнах. Тож — лягай і не рухайся.

Після цього ми замовкли. З колонок грала спокійна музика — якась флейта, щось етнічне, і я відчула, як тіло наче розтікається. І вперше за довго-довгий час… я просто дозволила собі бути.

Коли сеанс закінчився, я сіла, загорнулась у рушник, і ми з Марічкою, як зазвичай, ще трохи потеревенили. Вона розповіла, як одна її клієнтка сплутала лосьйон для тіла з антицелюлітним пеклом, і потім пів години скакала по кабінету, як кенгуру.

— А ти що, не маркуєш банки? — запитала я, витираючи очі від сліз від сміху.

— У мене все марковано. Але іноді клієнтки приходять з власною програмою “зроби собі гірше”.

Я подумала про себе. Чи я так не роблю? Чи не приходжу іноді в стосунки, в спогади, в ситуації з програмою “ну подивимось, може цього разу боляче буде інакше”?

Марічка простягнула мені м’який крем і сказала:

— Вдома змасти отут і отут. І, будь ласка, не забувай про себе. Бо тіло — це єдине, де ти живеш усе життя.

Я кивнула. І вперше сприйняла це не як мотиваційну цитату зі стіни інстаграму, а як щось дуже… реальне.