Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Він сказав, що я пішла”
— Та ти шо, Маш… він каже, що це ти його кинула, — сказала Аня, стара знайома ще з танцювальних часів, нахиляючись до мене через стіл.

Ми сиділи на літній терасі кав’ярні. Вона замовила собі келих білого,  я — воду з лимоном. Було спекотно. Серпневе повітря липло до тіла, як ця розмова — до мозку.

— Що? — я ледь не захлинулась. — Він це серйозно сказав?

— Ну типу… казав, що ти не витримала. Що у нього тоді були складнощі, він просто шукав себе, а ти — зірвалась. Сказав: “Вона не чекала. Просто зібрала речі й все”.

Я мовчала. Довго. Вода в склянці перетворилась на лідяну отруту. Мені захотілось нею вмитися. А ще краще — вилити комусь на голову.

— Аня, ти ж знаєш, як було, — прошепотіла я.

— Та знаю, Маш. Але розумієш, він… ну, говорить це не тільки мені. Всі хлопці теж так думають. Тіпа він — жертва, а ти — надто імпульсивна. Але я тобі вірю, чесно. Просто… хотіла попередити.

Я усміхнулась. Ну як усміхнулась — так, напружено повела губами.

— Дякую, що сказала.

— Тримайся. Ти все одно виглядаєш — бомба.

Я розплатилась і вийшла з кав’ярні з враженням, що мене тільки що облили смолою, а потім сказали: “Гарна зачіска”.

Наступного дня я гуляла з Лізою в парку. Вона облизувала рожеве морозиво, а я — намагалась не думати. Але думки були всюди.

“Не чекала…”

“Не витримала…”

“Зібрала речі й пішла…”

Я жила з цим чоловіком. Я прикривала його борги. Я говорила: «У нього зараз складний період». Я знаходила виправдання, коли він зникав на тиждень. А тепер — це я його зрадила?

— Мамо, а чому тато не живе з нами? — спитала Ліза, зовсім раптово.

Я зупинилась. Морозиво в неї текло на руки. Світ перевернувся за секунду.

— Ем… тому що… так сталося, зайчик. Ми з татом — як дві команди. Просто зараз живемо окремо. Але ти — наша любов. І в нас обох — назавжди.

— А він ображав тебе?

Я ковтнула повітря.

— Чому ти питаєш?

— Бо ти сумуєш іноді.

— Ми всі сумуємо іноді. Іноді через дощ. Іноді через погані мультики. Але ти не хвилюйся, добре?

Вона кивнула. А я подумала: “Сука ти, Антоне. За що ти мені так?”

Увечері я сиділа з бокалом рожевого напівсолодкого на веранді. Писала список продуктів і намагалася не думати. Не думати про чоловіка, який зруйнував моє життя, а потім ще й переписав сценарій так, ніби це я йому все зіпсувала.

Прийшло повідомлення. Від Свєтлани.

“Маш, я тебе не хочу бісити, але сьогодні бачилась із Сонею. Вона сказала, що твій був у них у компанії. І знову розказував, що ти не витримала його ‘тяжкого періоду’. Я б йому в морду дала.”

Я відповіла:

“Я теж. Але в мене є ліпша ідея.”

І записала на папірчику нову мету:

“Перестати хотіти доводити правду. А просто — жити свою.”

— Ти не хочеш йому щось сказати? — запитала Наталі по аудіо.

— Я вже казала. Все, що хотіла.

— Але ж він не припиняє цю маячню нести!

— Нехай. Якщо йому легше жити у версії, де він — не мудак, а я — сталева стервозність, яка його кинула в найтяжчий момент — хай живе.

— Ну… я би не витримала.

— А я витримаю. Бо я знаю правду. І моє дзеркало знає. І моя донька одного дня теж дізнається. Не від нього.

Я вимкнула телефон. Лягла на диван. І вперше за довгий час… мені було не боляче. Мені було образливо. Але не боляче.

Бо я вже не вірила в його версію.

І це — перемога. Навіть якщо дрібна.

 “Я просто зайшов до Лізи”

— Ти не уявляєш, Маш, — сказала Світлана, заварюючи нам чай у себе на кухні, — він тепер ще й моєму чоловікові розповідав, що ти сама захотіла жити одна. Що йому навіть не залишили шансу все повернути. Я йому сказала: “Антон, хочеш брехати — бреши собі в дзеркало. Але не втягай у це всіх.”

— Дякую, Свєт, — я взяла чашку. — Хоч хтось ще не втратив пам’ять.

— Та яка там пам’ять. Просто в мене є очі. І вуха. І логіка. Але, знаєш, це схоже на якусь нову форму самозахисту. Типу: “Я не облажався, це її завишені очікування.”

Я всміхнулась. Але десь всередині закипало.

Наступного дня я поверталась додому з масажу, обгорнута в олійки й хороші враження. Було майже сім. Я відчинила хвіртку, зайшла до двору, і тут…

— Привіт, — почувся голос із тіні.

Я ледь не зронила сумку. Антон. Сидів на сходах. Як у кіно.

— Що ти тут робиш?

— Я… просто зайшов до Лізи.

— Ти не писав, що прийдеш.

— Вона просила побути з нею сьогодні. Малювали там… щось.

— А ключі?

— Ну… залишились ще. Не викидати ж. Я не лізу, просто…

Я кивнула. Не мала сил починати скандал на порозі.

— А де Ліза?

— Заснула. Я поклав її, прочитав казку.

— Добре. Дякую.

— Маш, — почав він. — Мені не хочеться, щоб між нами був… отой холод. Я хочу, щоб ми якось…

— Якось що, Антоне?

— Ну… типу спокійно. По-дорослому. Без драм.

— А з брехнею теж по-дорослому? — я не стрималась.

Він замовк. Потім кивнув.

— Тобто, ти теж чула?

— Я не тільки чула. Я це вже вивчаю. За шкалою “брешу про Машу” ти впевнено тримаєш перше місце в нашому місті.

— Та ну, я ж просто… Я не хотів, щоб усі лізли.

— Так скажи: “Не хочу коментувати”. А не “вона сама пішла, я — ангел з крилами, який просто втомився”.

— Маш…

— Ні, Антоне. Якщо ти не можеш бути чесним зі мною — то хоча б не бреши про мене іншим. Це — не по-дорослому. Це — по-дитячому.

Він дивився мовчки. Як той, хто не чекав спротиву.

— Я піду, — сказав він.

— Угу. Двері знайдеш. Як і раніше.

Вдома я пройшлась кімнатами. У вітальні ще пахло його парфумом. Або це пам’ять? Хоча яка різниця. Я взяла подушку, понесла на кухню, відкрила холодильник. Два яблука, соєвий соус і пів пляшки шампанського. Підійшла до вікна.

Небо — рожеве. Вулиця — тиха. А в голові — шторм.

Знаєш, що найдивніше?

Я не плакала. Я не відчувала болю. Я відчувала — огиду. І втомлену ясність.