Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

або порістю комишу, — земля встелена ними. Лежать хто як: ті ницьма на голій землі, уткнувши обличчя в сплетені руки; ті — простягши їх і зчепивши пальці на голові; ті — скорчені клубком по-собачому; ті — звиснувши з гарб, наче порожні мішки; а ті — увіткнувшись у коліна лобом. Усіх заливає різке місячне світло. Було б якось легше, якби вони хоч хропли, але вони не хропуть, і подібність їхню до трупів порушує тільки одне: худющі собаки, принюхавшись, відбігають геть. То там, то там на батьковій постелі лежить і малесеньке дитинча, завжди обвите дбайливою рукою. Але здебільшого діти сплять з матерями на покрівлях: чи далеко до лиха, коли стільки отих рудих, білозубих бездомних псів тиняється довкола!

Задушливо гарячий повів із пащі Делійської брами трохи не вбив у мені відвагу входити в таку годину до Міста Страшної Ночі. В ньому змішалися всі смороди, рослинні й тваринні, які лиш можуть напаритись за день і за ніч у обгородженому мурами місті. Проти тієї жароти спека в непорушних бананових та апельсинових гаях поза міським муром видається прохолодою. Змилуйся, Боже, цієї ночі над усіма недужими та малими дітками в місті! Високі стіни будинків ще й досі випромінюють лютий жар, а з темних завулків пашить смородом, спроможним, здавалося б, отруїти буйвола. Одначе буйволам байдуже. Ось черідка їх неквапно простує порожньою головною вулицею; часом вони спиняються, тикаються м’ясистими мордами в зачинені віконниці зернових крамниць і сопуть, наче кити.

Далі — тиша. Тиша, повна нічних звуків великого міста. Ледь-ледь чутно — саме ледь-ледь — бренькіт якихось струн. Високо вгорі хтось розчиняє вікно, і стук рами відлунює на безлюдній вулиці. На одній покрівлі розпалено хукку; в ній булькоче вода, й тихо гомонять чоловічі голоси. Трохи далі чути вже виразнішу розмову. Між розсувними віконницями крамниці світиться щілина. В крамниці сидить між паками вибивного ситцю купець із щетинястою бородою і втомленими очима й підбиває рахунки в книзі. Біля нього ще три вгорнені в біле постаті, що час від часу кидають слово. Купець занесе щось у книгу, тоді щось скаже, тоді рукою втре спітніле чоло. Спека на вузькій вулиці жахлива. А в крамницях вона, мабуть, і зовсім нестерпна. Однак робота не спиняється: запис, горлове буркання й рух піднятої руки повторюються з точністю годинникового механізму.

Навпоперек вулиці, що веде до мечеті Вазір-Хана, лежить сонний поліцай без тюрбана на голові. Пасмо місячного світла падає йому на лоб і очі, але він і не ворухнеться. Вже близько північ, а спека начебто ще більшає. Майданчик перед мечеттю весь укритий тілами, і доводиться йти обережно, щоб ні на кого не наступити. Місячне світло посмугувало високий, оздоблений барвистим візерунком фасад мечеті широкими скісними смугами, і кожен сонний голуб у ніші чи закуточку стіни відкидає куцу, тупу тінь. Закутані в біле привиди зводяться мляво зі своїх сінників і пливуть у темні глибини будівлі. Чи не можна зійти на вершок великого мінарета й поглянути на місто звідти? В усякому разі, спробувати варт: може, двері на сходи не замкнено. Авжеж, не замкнено; але на порозі лежить у глибокому сні воротар, звернувши обличчя до місяця. Зачувши мою ходу, з його тюрбана вискакує пацюк. Воротар буркає, розплющує на хвильку очі, перевертається й знов засинає.

В чорних, як смола, лискучих стінах гвинтових сходів згромадилась уся спека доброго десятка палючих індійських літ. На півдорозі натикаюсь на щось живе, тепле, в пір’ї; воно хропе. Приступка за приступкою воно втікає від мене, лопочучи крильми, а нагорі виявляється жовтооким, сердитим шулікою. Десятки тих шулік сплять на цьому й на інших мінаретах і нижче, на банях мечетей. На такій височині вже чути ледь-ледь прохолодний чи бодай не такий гарячий вітрець; освіжені ним, гляньмо ж на Місто Страшної Ночі.

Картина для олівця Доре! Тема для пера Золя — оце видовище сну тисяч людей у місячному світлі й тінях. Усі покрівлі встелено чоловіками, жінками, дітьми, і повітря сповнене невиразного шелесту. У Місті Страшної Ночі не знають спокою, та це й не диво. Диво те, що вони ще можуть хоч якось дихати. Коли пильно вдивлятись у те лежбище, можна побачити, що воно майже таке неспокійне, як і денний натовп. Тільки рух у ньому не такий помітний. Всюди, де падає яскраве світло, видно, що сонні перевертаються з боку на бік, зсовують постелі, знов поправляють їх. І в схожих на провалля подвір’ях такий самий рух.

Безжальний місяць виставляє все те на очі. Він показує й рівнину довкола міста, і вузеньку, з долоню, смужечку Раві[60] ген за мурами. Показує врешті сплеск блискучого срібла на даху майже під самим мінаретом. Якийсь сердега встав вилити глек води на своє змучене спекою тіло, і до мого вуха долітає ледь чутний хлюпіт. Ще дві чи три душі в далеких закутках Міста Страшної Ночі наслідують його приклад, і вода блискає, мов сигнали геліографа. На лице місяця набігає хмаринка, і все місто з його жителями, тільки-но виразно вималюване чорним по білому, темнішає — видно лише чорні плями по ще чорнішому тлі. Та невпинний рух триває — зітхання великого міста, подоланого спекою, і людей, що марно шукають спочинку. То тільки жінки з простішого люду сплять на покрівлях. А яка ж має бути мука в загратованих зана-нах[61], де ще блимають декілька світильників? На подвір’ї внизу чути чиюсь ходу. То муедзин — ревний слуга Божий; але й йому слід би ще годину тому бути тут, нагадати правовірним, що молитва краща за сон — той сон, який не хоче зійти на місто.

Хвилинку помарудившись перед дверима одного мінарета, муедзин зникає в ньому, а незабаром якесь немов бугаяче ревіння — чудовий, громовий бас — сповіщає, що він зійшов на верх мінарета.

Певне, поклик його чути аж до берега змілілої Раві! Навіть здалеку, через широке подвір’я він приголомшує. Хмаринка пропливла, і муедзин вимальовується чорним силуетом на тлі неба. Вуха він затулив руками, і широкі груди його здіймаються й опадають — набравши повітря, він вигукує: «Аллах-о-акбар[62]!»; тоді замовкає, щоб другий муедзин десь у напрямі Золотої брами підхопив той поклик: «Аллах-о-акбар!» Іще й ще, всього чотири рази; і вже з десяток людей попідводилися з ліжок. «Свідчу, що нема Бога, окрім Бога!» Який чудесний то клич — це оповіщення віри, що опівночі десятками підіймає людей з ліжок! І ще раз громом лунають ті самі слова, і муедзин аж сам стрясається від моці свого голосу; а потім нічне повітря починає густи новим перегуком: