Читати книгу - "День опричника"

— Сідай, — махає вона» мені віялом і всідається в крісло, підсунуте слугою.

Сідаю. Вносить слуга невелику морську мушлю з дрібно покришеним голуб’ячим м’ясом, ставить перед Катериною. Ковтає левретка м’ясо, Государиня погладжує її по спині:

— Їж, рибко моя.

Вносять слуги золотий глечик з вином червоним, наповнюють келих Государині. Бере вона келих у велику руку свою:

— Що вип’єш зі мною?

— Що накажете, Государине.

— Опричникам личить горілку пити. Налийте йому горілки!

Наливають мені горілки в шкалик кришталевий. Безшумно ставлять слуги закуски на стіл: ікра білугова, шийки ракові, гриби китайські, локшина гречана японська в льоді, рис розварний, овочі, тушковані в прянощах.

Піднімаю шкалик свій, встаю, неабияк схвильований:

— Доброго здоров’я, Го… гу… су… дадируня…

Від хвилювання язик заплівся: уперше в житті за столом Государині сиджу.

— Сідай, — махає вона віялом, відпиває з келиха.

Випиваю одним духом, сідаю. Сиджу, як бовдур. Не чекав від себе такої боязні. Я при Государеві так не знічуюсь, як при Государині нашій. А не найлякливіший же серед опричних…

Не звертаючи на мене уваги, Государиня закушує неспішно:

— Що новенького в столиці?

Знизую плечима:

— Особливого — нічого, Государине.

— А неособливого?

Дивляться пильно її очі чорні, нікуди від них не дінешся.

— Та й неособливого… теж. Оце, задушили дворянина.

— Куніцина? Знаю, бачила.

Виходить, коли прокидається Государиня наша, то їй відразу ж новинарську бульку підносять. А як же ж інакше? Справа державна…

— Що ще? — питає, ікру білугову на грінку житню намазуючи.

— Та… загалом… якось… — мимрю я.

Дивиться прямо в очі.

— А що ж ви так із Артамошею маху дали?

Он воно як. І про це знає. Набираю повітря в легені:

— Государине, це моя провина.

Дивиться уважно:

— Це ти гарно сказав. Коли б ти на «добрих молодців» валити став, я б тебе зараз же відшмагати наказала. Прямо тут.

— Пробачте, Государине. Затримався зі справами, не встиг вчасно, не попередив.

— Буває, — відкушує вона від грінки з ікрою й запиває вином. — Їж.

Слава Богу. Їсти в моєму становищі краще, ніж мовчати. Чіпляю шийку ракову, відправляю в рот, хлібцем житнім заїдаю. Государиня жує, вино попиваючи. І раптом посміхається нервово, ставить келих, перестає жувати. Завмираю я.

Дивляться очі її пильно:

— Скажи, Ком’яго, за що вони мене так ненавидять?

Набираю в легені повітря. І… випускаю. Нічого відповісти.

А вона дивиться вже крізь мене:

— Ну, люблю я молодих гвардійців. І що з того?

Наливаються сльозами чорні очі її. Витирає вона їх хусточкою.

Збираюся з духом:

— Государине, це жменька злісних відщепенців.

Зиркає вона на мене, як тигриця на мишу. Шкодую, що рота відкрив.

— Це не жменька відщепенців, дурню. Це народ наш дикий!

Розумію. Народ наш — не цукор. Працювати з ним важко. Але іншого народу нам Бог не дав. Мовчу. А Государиня, забувши про їжу, кінчик складеного віяла до губ своїх притискає:

— Заздрісні вони, бо раби. Підйолдикувати вміють. А посправжньому нас, владних, не люблять. І ніколи вже не полюблять. Нагода випаде — на шматки розірвуть.

Збираюся з духом:

— Государине, не хвилюйтеся — скрутимо ми в’язи цьому Артамоші. Розчавимо, як вошу.

— Та до чого тут Артамоша! — б’є вона віялом по столу, встає різко.

Я миттю схоплююсь.

— Сиди! — махає мені.

Сідаю. Левретка гарчить на мене. Походжає Государиня їдальнею, грізно сукня її шелестить:

— Артамоша! Хіба ж у ньому річ…

Ходить вона туди-сюди, бурмоче щось собі. Зупиняється, віяло на стіл кидає:

— Артамоша! Це дружини дворянські, що мені заздрять, юродивих підмовляють, а ті народ каламутять. Від дружин дворянських через юродивих у народ вітер крамольний дме. Нікола Волоколамський, Андрюха Загорянський, Афоня Останкінський — що про мене мелють, га? Ну?!

— Ці пси смердючі, Государине, ходять по церквах, розносять чутки мерзенні… Але Государ заборонив їх чіпати… ми б їх давно вже…

— Я тебе питаю — що вони кажуть?!

— Ну… кажуть вони, що ви по ночах китайською маззю тіло мажете, після чого на собаку обертаєтесь…

— І біжу до псів! Так?

— Так, Государине.

— То до чого тут Артамоша? Він же просто чутки переспівує! Артамоша!

Ходить вона, бурмочучи гнівно. Очі палають. Бере бокал, надпиває. Зітхає:

— Та-а-к… зіпсував ти мені апетит. Гаразд, іди геть…

Встаю, кланяюсь, задкую.

— Стривай… — замислюється вона. — Чого, ти сказав, Нарасковія хотіла?

— Оселедців балтійських, насіння папороті й книг.

— Книг. Ану ходімо зі мною. А то забуду…

Іде Государиня геть із їдальні, розчиняються двері перед нею.

Поспішаю слідом. Заходимо в бібліотеку. Зривається з місця свого бібліотекар Государині, очкарик замшілий, кланяється:

— Чого зволите, Государине?

— Ходімо, Терешо.

Дрібоче бібліотекар слідом. Проходить Государиня до полиць.

Багато їх. І книжок на них — безліч. Знаю, що полюбляє читати з паперу матінка наша. І не тільки «Лиховісних мопсів». Начитана вона.

Зупиняється. Дивиться на полиці:

— Оце буде добре й довго горіти.

Робить знак бібліотекарю. Знімає він із полиці зібрання творів Антона Чехова.

— Відправиш це Парасковії, — каже Государиня бібліотекарю.

— Слухаюсь, — киває той, книги перебираючи.

— Усе! — повертається матінка наша, іде геть із книгосховища.

Поспішаю за нею. Запливає вона до покоїв своїх. Двері позолочені розчиняються, дзвенять бубни, тринькають балалайки невидимі, заспівують голоси молодецькі:

Ты ударь-ка мине

Толстой палкой по спине!

Палка знатная!

Спина ватная![37]

Зустрічає Государиню зграя дармоїдів її. Виють вони радісно, верещать, кланяються. Багато їх. Різні вони: тут і блазні, і черниці-начотчиці, і каліки перехожі, і казкарі, і пустуни, і наукою скалічені пельмешки, і відуни, і масажисти, і дівчатка вічні, і колобки електричні.

— Доброго ранку, мамо! — зливається виття дармоїдів воєдино.

— Доброго ранку, душевні! — посміхається їм Государиня.

Підбігають до неї двоє старих блазнів — Павлушка-їжак і Дуга-лісовик, підхоплюють під руки, ведуть, розціловуючи пальці.

Кругловидий Павлушка бурмоче незмінне своє:

— В-асть, в-асть, в-асть!

Волохатий Дута йому підкректує:

— Єв-газія, Єв-газія, Єв-газія!

Інші пританцьовувати починають, змикаються довкола Государині звичним хороводом. І відразу ж бачу — подобрішало обличчя її, заспокоїлись брови, охололи очі:

— Ну, як ви тут без мене, душевні?

Виття й скиглення у відповідь:

— Погано, мамо! По-о-огано!

Падають дармоїди перед матінкою на коліна.

Задкую я до виходу. Помічає:

— Ком’яго!

Завмираю. Манить пальцем казначея, дістає з гаманця золотий, кидає мені:

— За труди.

Ловлю, кланяюсь, виходжу.

Вечір. Сніг іде. Їде «мерин» мій Москвою. Тримаю я кермо, а в кулаці золотий стискаю. Пече він мені долоню, ніби вуглинка. То не платня, то подарунок. Невеличкі гроші — усього червінець, а дорожчий за тисячу рублів він для мене…