Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Я зробивсь великим і багатим, так що переважив усіх, що бували поперед мене в Єрусалимі, а при всім тім премудрість моя зоставалась у мене.

Та як поглянув я на все, що мої руки зробили й скільки я завдавав собі клопоту, працюючи, — бачу, що все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!..

Усьому й усім — одно: однака доля праведному й безбожному, доброму й злому, чистому й нечистому; тому, хто приносить жертви, і тому, хто не приносить жертви; честивому, як і грішникові; тому, хто клянеться, як і тому, хто совіститься клястись.

Се ж то й біда в усьому, що діється під сонцем, що доля одиака всім; тим-то й серце в людей повно злості, й безум у серці їх, поки віку їхнього, а потім прилучуються вони до мертвих.

Поки людина в живих, має ще надію, бо ліпше живий пес, ніж лев мертвий.

Живі-бо знають, що помруть, а мертві нічогісінько не тямлять, і немає їм уже заплати, бо й пам'ять про них пішла в забуток.

І любов їх, і ненависть, і боротьба їх минулись, і не матимуть вони повіки участі ні в чому, що діється під сонцем».

— Оце вам і все, Гампе, — сказав він, заклавши пальцем книжку і звівши очі на мене. — Цей проповідник, що був царем Ізраїлю в Єрусалимі, думав так, як і я думаю. Ви назвали мене песимістом. А чи оце не найчорніший песимізм? «Все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!», «Всьому й усім — одно» — дурному й мудрому, чистому й нечистому, честивому й грішникові: і ця доля є смерть, і вона є зло, каже він. Бо проповідник той любив життя і, видно, не хотів помирати, коли казав, що «ліпше живий пес, ніж лев мертвий». Він волів марноту й утому духу, аніж безмовність і нерухомість могили. Так і я. Плазувати в багнюці — це свинство, але не плазувати, бути як колода або каменюка, — про це гидко й подумати. Це суперечить тому життю, що є в мені, бо зміст його — рух, сила руху й свідомість цієї сили руху. Життя нас не задовольняє, та коли ми згадуємо про смерть, незадоволення буває ще більше.

— Вам ще гірше, ніж Хайямові [15], — сказав я. — Він принаймні, переживши звичайні сумніви юності, знайшов задоволення і зробив зі свого матеріалізму джерело радості.

— А хто такий цей Хайям? — спитав Вовк Ларсен, і я вже більш не працював ні того дня, ні другого, ні третього.

Читаючи випадкові книжки, йому не довелося натрапити на «Рубаї», і тепер перед ним відкрився цілий скарб. Я багато віршів пам'ятав, так зо дві третини, та й решту неважко було пригадати. Ми розмовляли годинами про окремі чотиривірші, і він ловив у них нотки скорботи й бунтарства, що їх я сам доти нізащо в світі не відчув би. Можливо, в моїй декламації ці рядки бриніли життєрадісніш; але у Вовка Ларсена була чудова пам'ять: прослухавши двічі, а то й один раз, він запам'ятовував цілі чотиривірші і, проказуючи їх, укладав у них неспокій і бунтарський дух, що майже переконували слухача.

Мене цікавило, який вірш йому найбільше сподобається, і я не здивувався, коли він вибрав вірша, що відбив у собі хвилинне роздратування і цілком суперечив спокійній філософії перса, його життєрадісним поглядам:

Не знаємо, відкіль життя летить,

Не знаємо, куди воно, мов буря, мчить,

О, скільки треба вихилить чарок,

Щоб пам'ять і свідомість затопить.

— Чудово! — скрикнув Вовк Ларсен. — Знаменито! Ось де розгадка! «Мов буря, мчить». Кращих слів годі знайти!

Марно я заперечував і протестував. Він затопив мене, засипав своїми аргументами.

— Життя з природи не може бути інакше. Життя, коли воно знає, що має припинитися, завжди бунтуватиме. І годі йому стриматись. Біблійний мудрець уважає, що життя й діла земні — це марнота й утома для духу, що це зло; але смерть, що покладе край цій марноті й утомі, на його думку, ще гірше зло. В кожному своєму рядку він тужить, що всім судилося померти. Так само й Хайям, і я, та й ви навіть — бо ж ви повстали проти смерті, коли кок гострив ножа на вас. Ви злякалися смерті. Життя, що є в вас, що становить вашу суть, — дужче за вас, і воно не хоче помирати. Ви от кажете про інстинкт безсмертя, а я кажу про інстинкт життя, який полягає в тому, щоб жити; і коли життю загрожує видима смерть, він перемагає інстинкт так званого безсмертя. Він переміг його у вас (ви ж не можете заперечувати цього), коли той безглуздий кок гострив ножа.

Ви боїтеся його й тепер. І мене ви боїтеся. Цього ви не можете заперечити. Якщо я схоплю вас за горлянку, ось тик, — його рука здавила мені горлянку, аж мені дух сперло, — і почну видушувати з вас життя, ось так, ось так, ваш інстинкт безсмертя згасне, а ваш інстинкт життя, жадоба життя, стрепенеться, і ви будете боротись, щоб урятувати себе. А що? Я бачу жах смерті в ваших очах, їй махаєте руками. Ви напружуєте всю свою мізерну імлу, змагаючись за життя. Ваша рука вчепилась у мою руку, а мені здається, що то метелик на неї сів. Ваші груди важко здіймаються, ви висолопили язика, вид вам посинів, а очі потьмяніли. «Жити! Жити! Жити!» — кричите ви. Ви хочете жити тут і тепер, а не опісля. Ви вже не вірите в своє безсмертя? Ха! Ха! Ви не певні його. Ви не хочете спробувати. Ви певні, що тільки це життя реальне. Ага, в очах вам темнішає й темнішає. Це морок смерті, це припиняється існування, припиняються почуття, припиняється рух; цей морок густішає навколо вас, спадає на вас, обступає вас. Ваші очі затьмарюються. Вони скляніють. Мій голос бринить ледве чутно, наче здалеку. Ви вже не бачите мого обличчя. Але ви ще борсаєтесь у мене в руках. Ви брикаєтесь, б'єте мене ногами. Ваше тіло звивається, як змія. Ваші груди роздимаються. Жити! Жити! Жити!

Далі я не чув нічого. Свідомість мою поглинула темрява, та, що він допіру так яскраво змалював, і коли я вернувсь до тями, то лежав долі, а він палив сигару і замислено дивився на мене; в погляді його світилися знайомі мені іскринки цікавості.

— Ну що, переконав я