Читати книгу - "Аку-аку"

Глеки кудись безслідно зникли після того, як їх оглянув патер Себастьян, і перед нами постала ще одна таємниця. В хаті Хаоа їх не було. Звідки ж вони взялись і куди щезли так раптово?

А тим часом з'явилася ще одна тема для роздумів. Я вирішив за порадою старого поліцая Казіміро поїхати на легендарний острів птахо-людей, щоб відшукати потаємну печеру ронго-ронго, про яку знав колись його батько. Серед остров'ян точилося стільки розмов про дощечки ронго-ронго, які нібито були сховані в потаємних печерах, що кожного, хто наслухався їх, кінець кінцем, охоплювала нестерпна цікавість.

— Нам давали сто тисяч песо за табличку ронго-ронго, значить, її справжня ціна — мільйон, — казали остров'яни.

В глибині душі я знав, що вони не помиляються. Але я знав також, що коли б хтось із остров'ян і знайшов печеру з ронго-ронго, то не насмілився б туди зайти. Адже дощечки ронго-ронго були для їхніх предків святинею.

Вчені старики, які заховали священні ронго-ронго в печери, коли патер Еугеніо запровадив на острові християнство, закляли їх. Остров'яни вірили, що відтоді, як на дощечки накладено табу, кожного, хто доторкнеться до них, чекає неминуча смерть.

У музеях світу зберігається лише двадцять таких дощечок, і не знайшлося до цього часу вченого, який зумів би прочитати їх. Таких химерних ієрогліфів немає в жодного іншого народу. Знаки на табличках майстерно вирізані рядами за системою «серпантин», де кожний другий рядок перевернутий догори ногами. Майже всі дощечки, які тепер зберігаються в музеях, вивезено з острова Пасхи, коли остров'яни ще не ховали їх. Патер Себастьян розповів нам про ту дощечку, яку вивезли звідси останньою: її вже взяли із забороненої печери. Остров'янин, що знайшов ронго-ронго, не встояв перед спокусою і привів одного англійця майже до самої печери. Там він виклав з камінців півколо, яке той не повинен був переступати, а сам зник у печері й повернувся звідти з таблицею ронго-ронго. Англієць купив її. Невдовзі після цього остров'янин раптом збожеволів і помер. Ця подія ще більше додала остров'янам страху перед табу печер ронго-ронго, пояснив нам патер Себастьян.

Як би там не було, але старий Казіміро теж відмовився, коли я пристав на його ж пропозицію поїхати до печери. Він сказав, що погано себе почуває і що замість нього місце нам покаже старий Пакоміо, з яким вони ще. хлопцями чекали батька, коли той ходив у печеру. Пакоміо був сином ворожки Ангати, яка п'ятдесят років тому, коли, тут була ще експедиція Рутледж, славилась тим, що сіяла забобони серед жителів острова. На моє прохання патер Себастьян умовив його показати нам дорогу. Старий Пакоміо урочисто всівся до нас у моторний човен, і ми попрямували до Мотунуї — скелястого острова, птахо-людей. Позаду, над нашими головами, височіла круча — найвищий берег острова Пасхи. На самому хребті містилися руїни культових споруд Оронго. Ед з своїми помічниками робив там розкопки і знімав карту. Звідти, згори, наш човен здавався їм крихітним рисовим зернятком на голубому тлі, а вони нам звідси — білими цятками.

Ще в минулому столітті наймогутніші люди острова цілими тижнями сиділи над кручею у напівтемних халупах, очікуючи, коли на маленький скелястий острів прилетять перші морські ластівки. Щороку влаштовувалися змагання, хто перший пропливе на очеретяному плоту два кілометри до цього острівця і знайде там знесене птахом яйце. Переможця шанували, ніби якогось божка, йому голили голову, фарбували її в червоний колір, а потім з церемонією одводили його до священної хатини серед статуй біля підніжжя Рано Рараку. Там він повинен був сидіти в чотирьох стінах протягом року і ні з ким не зустрічатись. Їжу йому носили спеціальні служники, і він вважався священною птахо-людиною цього року. Пагорб позад руїн, де зараз працював Ед, являв собою суцільну скульптурну групу — він був весь укритий висіченими з каменю скоцюрбленими людськими постатями з довгими загнутими дзьобами.

Ступивши на берег легендарного острова птахо-людей, ми не побачили там жодної пір'їнки. Всі птахи давно вже переселились на інший скелястий острівок, ближче до берега. Коли ми проїздили повз цього на моторному човні, вони хмарою знялись у небо, наче дим над вулканом.

Зате на Мотунуї ми відразу побачили багато входів до напівзарослих уже печер. В кількох із них лежали вздовж стін людські кістки і запліснявілі черепи, а в одному місці ми побачили висічену на стелі пофарбовану в червоний колір диявольську голову з цапиною бородою. Рутледж у свій час відвідала кілька таких печер, і Пакоміо добре пам'ятав її. Він нетерпляче чекав нас біля входу, тому що хотів показати нам зовсім іншу печеру. Повівши нас угору до середини скелі, він раптом зупинився і, показуючи собі під ноги, прошепотів:

— Тут ми пекли курку.

— Яку курку?

— Щоб пощастило; перш ніж іти в печеру, треба було спекти курку.

Ми мало що зрозуміли з цього, а Пакоміо міг додати тільки одне: так заведено. Коли вони були тут, батько Казіміро звелів їм, дітям, відійти далі від вогнища: запах смаженої курки можна було вдихати тільки йому. Хлопці так і не побачили, що лежить у печері, але знали, що там зберігаються дуже коштовні речі. Пакоміо й Казіміро гордилися тим, що стояли поблизу печери, коли старий пішов оглядати своє багатство.

Ми, звичайно, ніякої печери не знайшли, хоч довго нишпорили серед папороті й каміння, шукаючи потаємного входу. Нарешті Пакоміо висловив припущення, що старий, очевидно, навмисно повів їх у цьому напрямку, а печера міститься в протилежному кінці. Ми полазили з годину ще й там, поступово втрачаючи цікавість. Пекло сонце, і один за одним ми здавалися — кидались у глибоку ущелину, наповнену до країв чистою, мов кришталь, водою, яку крізь тріщину нагнав сюди з моря шторм. Ми пірнали до самого дна по фіолетових морських їжаків, яких Пакоміо їв сирими. Пливучи під водою, ми носом до носа стикалися з дивовижними рибами всіх кольорів, які, витріщившись, підпливали, щоб поглянути на нових жителів цього оточеного горами акваріума. Мерехтливе сонячне проміння, що проникало в ущелину, засвічувало вогненний фейєрверк яскравих барв, а вода була така чиста й прозора, що ми почували себе птахо-людьми, які пурхають серед метелиці осіннього листя. Тут, під водою, було так гарно, наче в підводному райському саду. Від думки, що вся ця неперевершена краса на дні басейну на хтозна-який час залишається тільки