Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

й вирішили, що ця вода, підсолоджена чарами дикого лісу, чудово замінить їм каву. Джо почав різати на сніданок шинку, але Том із Геком попросили його зачекати трішки: вони побігли до річки, де була заманлива місцина, що обіцяла непогану здобич, закинули вудки й невдовзі отримали нагороду за свою працю. Джо не встиг навіть знудитись, як вони повернулися з уловом: величенький лин, два окуні та маленький сомик — такої здобичі вистачило б на цілу сім’ю. Хлопчики підсмажили рибу з грудинкою і навіть здивувалися — ніколи ще риба не здавалася їм настільки смачною. Вони не знали, що річкова риба тим смачніша, чим швидше потрапить на вогонь; крім того, їм і на гадку не спало, якою чудовою приправою буває сон під відкритим небом, привільна біганина, купання та голод.

Після сніданку вони вмостилися в затінку, й Гек викурив люльку, а потім попрямували через ліс у розвідку. Друзі весело йшли, продираючись крізь гнилий бурелом та густий підлісок, поміж величними деревами, вбраними від верхів’я до самої землі плащем дикого винограду. Тут і там траплялися затишні галявинки, прикрашені килимом із трав та барвистими квітами.

Хлопчики знайшли чимало такого, що їх порадувало, проте анічогісінько дивовижного. Виявилося, що острів простягнувся на три милі, а ширина його лише чверть милі, й що від ближнього берега він відділений вузьким рукавом — всього двісті ярдів завширшки. Купались вони ледь не щогодини, тому повернулись до табору лише надвечір. Хлопчики дуже зголодніли, рибалити було ніколи, однак вони чудово втамували голод холодним м’ясом, а потім знову лягли в затінку, щоб відпочити та побалакати. Але розмова щось не клеїлась і незабаром стихла. Тиша, урочиста мовчанка лісів та почуття самотності потроху починали впливати на настрій хлопчаків. Вони замислились. Якась смутна туга охопила їх. Незабаром вона набула більш визначеної форми: це починалася туга за домом. Навіть Фінн, Кривава Рука, й той почав мріяти про порожні бочки та чужі ґанки. Та втікачі соромились своєї слабкості, тому ніхто не наважувався сказати про це вголос.

До хлопчиків уже давно долинав здаля якийсь дивний звук, але вони його не помічали, як не звертаєш іноді уваги на цокання годинника. Але тепер цей загадковий звук став голоснішим і привертав увагу. Пірати здригнулися, перезирнулись і завмерли, прислухаючись. Запала довга мовчанка, глибока, майже мертва, потім здалеку докотився глухе похмуре «бум!».

— Що це таке? — тихо запитав Джо.

— І справді, що це? — прошепотів Том.

— Це не грім, — сказав Гекльберрі злякано, — тому що грім…

— Тихше! — перебив Том. — Заждіть, не балакайте.

Вони чекали кілька хвилин, які здалися вічністю, а тоді урочисту тишу знову порушило грізне «бум!».

— Ходімо подивимось.

Усі троє підхопились і побігли до берега, туди, де виднілось містечко. Хлопці розсунули кущі понад водою і почали дивитись на річку. Маленький пароплавчик плив серединою ріки, за милю від містечка. Широка палуба була повна людей. Човни пливли за течією поряд із пароплавчиком, крутилися навколо нього, але здаля хлопчаки не могли розібрати, що саме роблять люди, які в них сидять. Раптом великий клубок білого диму відірвався від пароплава, і, коли дим піднявся та розплився лінивою хмаркою, до вух долинув той самий глухий звук.

— Тепер ясно! — вигукнув Том. — Хтось потонув!

— Точно! — підхопив Гек. — Так вони робили минулого літа, коли потонув Білл Тернер: стріляли з гармати над водою, щоб потопельник сплив нагору. А ще, буває, беруть буханець хліба, кладуть зверху ртуть і пускають на воду, і де потопельник, туди хліб пливе й зупиняється — якраз на тому місці!

— Так, я теж про таке чув, — погодився Джо. — Не знаю тільки, чому хліб зупиняється.

— По-моєму, тут не один хліб діє, — сказав Том, — а, певно, більше важать примовляння; вони ж щось там кажуть, коли пускають хліб на воду.

— Та не кажуть вони нічого, — заперечив Гек. — Я сам бачив, нічого не кажуть.

— Ну, це було б дивно, — наполягав Том. — Може, подумки промовляють. Звісно, подумки. Як це я одразу не здогадався!

Приятелі погодились, що Том, мабуть, має рацію, бо звичайний шматок хліба без замовляння не міг би діяти так осмислено, виконуючи справу неабиякої важливості.

— Чорт забирай, мені теж хотілось би зараз бути на тому боці, — сказав Джо.

— І мені, — зітхнув Гек. — Я б усе на світі віддав, аби тільки дізнатись, хто ж там потонув.

Втікачі все ще слухали та дивились. Раптом на Тома зійшло прозріння:

— Хлопці, я знаю, хто потонув, — це ми!

У цю мить вони відчули себе героями. Це було найсправжнісіньке торжество: їх шукають, за ними побиваються, ллють сльози, гірко каються, що придиралися до бідолашних загиблих хлопчаків, мучаться запізнілими докорами сумління. А в місті говорять виключно про потопельників, і всі хлопчаки заздрять їм, тобто їхній сліпучій славі. Це було просто чудово! Зрештою, вже заради цього треба було стати піратами.

Коли почало смеркати, пароплавчик знову зайнявся своєю звичайною роботою — перевезенням з одного берега на інший, а човни зникли. Морські розбійники повернулися до табору. Їх розпирало від гордості, вони пишалися своєю новоявленою величчю й тим, що завдали клопоту цілому містечку. Втікачі наловили риби, приготували вечерю, поїли, а тоді почали гадати, що думають та говорять про них у містечку; звідси їм було дуже втішно милуватися картиною загального горя. Але коли спустилась темрява, розмова потроху стихла; всі троє сиділи мовчки, дивлячись на вогонь, і думки їхні, певно, блукали десь далеко. Хвилювання тепер угамувалося, і Джо з Томом мимоволі згадали про своїх рідних, яким удома зовсім не так весело думати про цю витівку, як їм тут. З’явилися погані передчуття; хлопчики засумували, відчули себе нещасними і кілька разів мимоволі зітхнули. Нарешті Джо відважився несміливо поцікавитись у товаришів, як вони дивляться на повернення до цивілізації… не зараз, звісно, а колись згодом…

Том нещадно висміяв приятеля. Гек, який поки що ні в чому не провинився, приєднався до Чорного Месника; відступник миттю почав віднікуватися і був дуже радий, що дешево відбувся, заплямувавши себе лише боягузтвом та малодушністю. На якийсь час бунт було придушено.

Коли зовсім стемніло, Гек почав клювати носом і незабаром захропів. Наступним заснув Джо. Том якийсь час лежав нерухомо, спершись на лікоть, і пильно дивився на друзів. Потім він обережно став на коліна й почав нишпорити в траві, там, куди падали відблиски багаття. Він піднімав і розглядав один за одним великі клапті тонкої білої платанової кори, нарешті вибрав два, які підходили найбільше. Хлопець опустився на коліна перед багаттям, із зусиллям нашкрябав щось шматком