Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Розділ XV

За кілька хвилин Том уже брів по неглибокій воді піщаної відмілини, переправляючись на берег. Він устиг пройти більш як половину шляху, а вода все ще сягала йому лише до пояса. Далі треба було пливти — сильна течія не давала змоги йти вбрід. До берега лишалась, може, сотня ярдів, і Том, не вагаючись, поплив. Він плив проти течії, намагаючись рухатись навскоси, однак його зносило вниз значно швидше, ніж він сподівався. Та зрештою він дістався до берега, знайшов зручну місцину і вибрався з води. Засунув руку до кишені куртки, переконався, що кусень кори цілий, і попрямував через ліс, тримаючись якомога ближче до берега. Вода лилася з нього струмками. Ще не було десятої години, коли він вийшов із лісу на відрите місце, якраз навпроти містечка, і помітив, що під високим берегом у затінку дерев стоїть пароплав. Усе було спокійно під зорями. Том спустився з урвища, озираючись навсібіч, зайшов у воду, підплив до пароплава й заліз до човника, що був прив’язаний до корми. Він заховався під лавку, і, зачаївши подих, почав чекати.

Незабаром дзенькнув надтріснутий дзвін, і чийсь голос скомандував: «Відчалюй!» За хвилину чи дві ніс човника піднявся на хвилях, які здійняв пароплав, і мандрівка почалася. Том зрадів своїй удачі, бо знав, що це вже останній рейс. Минуло довгих дванадцять чи п’ятнадцять хвилин, колеса зупинилися, і Том, перевалившись через борт, поплив у темряві до берега. Він виліз із води кроків за п’ятдесят від пароплава, щоб випадково не зустріти пасажирів чи пізніх перехожих.

Том промчався безлюдними провулками і незабаром спинився перед парканом, що оточував задній двір будинку тітоньки Поллі. Хлопчик переліз через паркан, підкрався до будинку й зазирнув до вікна тітчиної кімнати, бо там горіло світло. Тітонька Поллі, Сід, Мері та мама Джо Гарпера сиділи й розмовляли. Вони сиділи так, що між ними і дверима було ліжко. Том підкрався до дверей і почав тихенько піднімати клямку, тоді обережно натиснув на двері, й вони трохи прочинилися. Хлопець повільно відчиняв двері, здригаючись кожного разу, коли вони скрипіли. Нарешті йому здалося, що щілина вже достатня, щоб він міг пролізти навкарачки. Він просунув голову у двері й обережно поповз.

— Чого це свічку задуває? — здивувалася тітонька Поллі. Том поповз швидше. — Певно, двері відчинилися. Так і є. Бог знає, що у нас тут коїться. Сіде, а йди-но зачини двері.

Том якраз вчасно пірнув під ліжко. Якийсь час він відлежувався та переводив подих, а тоді підповз зовсім близенько до тітоньки Поллі, так що при бажанні міг доторкнутися до її ноги.

— Я ж вам уже казала, — продовжила тітонька, — нічого поганого в ньому не було, — бешкетник, та й годі. Ну, вітер у голові, легковажний трішки, знаєте, як воно буває. Вистрибував, як лоша. Але ж нікому зла не бажав, і серце в нього було золоте… — і тітонька Поллі заплакала.

— Ось і мій Джо такий самий: завжди щось таке начудить, у голові — лише бешкети, але ж добрий, лагідний. А я, Господи прости, взяла і вишмагала його за ці вершки — з голови зовсім вилетіло, що сама ж їх вилила, бо скисли вже! І ніколи, ніколи більше я його не побачу, бідолашного мого хлопчика, ніколи, ніколи! — і місіс Гарпер заридала так, наче серце в неї розривалося.

— Сподіваюсь, Томові зараз краще там, де він є, — встряв і собі Сід, — але якби він ліпше поводився…

— Сіде! — Том відчув, як зблиснули очі тітоньки, хоча він і не міг їх бачити. — Щоб я не чула ані слова лихого про мого Тома, тепер, коли його вже немає! Бог подбає про нього, а ти краще дбай за себе!.. О, дорога місіс Гар-пер, я не знаю, як маю змиритися з цією втратою! Я не знаю, як мені до цього звикнути! Він був моєю розрадою, хоча й мучив увесь час моє старе серце!

— Бог дав, Бог і взяв, хай святиться ім’я Господа нашого. Але ж як це тяжко, ох, як це тяжко! От лишень минулої суботи мій Джо як бабахне пістоном просто перед моїм носом! Я так відштовхнула його, що він упав. Ох, якби ж тільки знаття, що станеться згодом… Та якби це повторилося зараз, я б обійняла його і благословила…

— Так, так, я розумію вас, місіс Гарпер, бо й сама те саме відчуваю. Не далі як учора ввечері мій Том напоїв кота ліками від болю, і я думала, що те нещасне створіння рознесе дім на друзки. І, хай Бог мене простить, я цюкнула Тома по голові наперстком. О, мій бідний хлопчику, мій бідний загиблий хлопчику. Але зараз його муки вже скінчились. І останнє, що я від нього почула, це слова докору…

Цей спогад виявився для старенької надто важким, і вона гірко заридала. Том тепер уже й сам почав схлипувати, більше від жалю до себе, аніж до когось іншого. Він чув, як плаче Мері, час від часу додаючи до розмови добре слівце про нього, і зрештою зовсім запишався, бо й не думав, що він такий чудовий хлопчик. Водночас Том був дуже зворушений горем своєї тітоньки і ледве стримувався, щоб не вискочити з-під ліжка і втішити її (він завжди був схильний до театральних ефектів), проте таки не піддався спокусі й залишився лежати, слухаючи далі.

З окремих фраз Том дізнався, як пояснюють їх зникнення: спочатку думали, що хлопчики потонули, коли купались; потім дізналися, що зник маленький пліт; хтось із приятелів згадав, як Том і Джо перед зникненням заявляли, що незабаром у містечку «про них почують». Звівши докупи ці факти, хтось висловив припущення, що шибеники втекли з дому на плоту й повернуться, коли припливуть до містечка, розташованого нижче за течією. Але наступного дня пліт знайшовся на мілині біля берега Міссурі за п’ять чи шість миль нижче від селища, і надія зникла. Якщо голод не прижене втікачів додому до заходу сонця або навіть раніше, тоді вони точно