Читати книгу - "Перейти темряву"

Другий військовий тре палець об палець, киває тлумачу, і той каже, наголошуючи на останньому складі слова:

— Паспорт!!!

Аліса кидається в куток, де вчора лежали її валіза й сумочка.

Там порожньо.

Жодної її речі!

Навіть босоніжки зникли.

Аліса, незважаючи на страшну задуху, холодіє. Вона оббігає всі кутки помешкання, мимохідь дивуючись, як вона не помітила вчора, яка це «діра». Нарешті, щільніше кутаючись у простирадло, безсило осідає на підлогу.

Потім, коли вона вже сидить спокійно, не рухається, ворожачи очима на двері — двері відчиняються…

Це ще один.

Він виглядає більш цивілізовано, на ньому білий полотняний костюм.

— Мархаба! Прив’єт! — вітається він.

Аліса зітхає з полегшенням.

— Що ви зробили з моїм чоловіком? — питає вона. — Ми будемо скаржитись!

І чує щось зовсім незрозуміле. Про те, що вона мусить відпрацювати дорожні витрати, адже за неї заплачено, що вона не має жодного документа, котрий засвідчив би її джансійя — громадянство й право звертатися до посольства.

Аліса сміється.

Аж захлинається сміхом.

— Зараз він повернеться і… - погрожує вона.

— Хто може засвідчити ваші твердження? — питає чоловік у костюмі.

Аліса напружено мовчить. Хто? І раптом її просякає думка: таксист! Готельний адміністратор! Авжеж!

— Ми приїхали в цей готель на таксі! Покличте адміністратора! — радіє Аліса.

— Фундук? — перепитує чоловік у костюмі.

— Готель! — каже Аліса. — Ми приїхали пізно. Я заснула. Мій наречений сам зареєструвався й узяв ключі…

Чоловік іронічно посміхається.

— Ви вважаєте, що це — готель?

Аліса знову розгублено обводить очима обдерте приміщення.

Мовчить…

Зараз має закінчитися ця мара — варто трішки потерпіти й заспокоїтися. Оце, певно, і є екзотика, як учорашня ящірка на стіні. Якась тутешня гра з туристами. Зараз буде весело, смішно, спокійно.

— Ля бес! Ля бес! — лопочуть чоловіки в сорочках.

Крізь їхні посмішки видніються гнилі зуби.

Чоловік у костюмі дивиться на годинник — йому ніколи. Недбало підбираючи слова, пояснює, що у нього немає часу на довгі розмови, й додає:

— Льяма, Лябес!

І пояснює: «Треба працювати, чарівна біла Лябес». Аліса не розуміє.

Вимагає покликати чоловіка, адміністратора, розшукати таксиста, викликати, зрештою, поліцію.

Вона галасує, вона рветься до дверей.

Чоловік у костюмі киває котромусь із інших. Той підходить і б’є Алісу в обличчя.

Замість болю вона відчуває здивування — лише здивування, а біль приходить пізніше, коли червоні струмки з носа ллються на груди, на простирадло. Чоловіки стягують простирадло. Аліса кусається, дряпається, кричить і втрачає свідомість…

* * *

— Тепер я знаю, що це не просто слова — я прокидаюсь й засинаю щаслива. І весь день думаю про тебе, — говорила Марта, накриваючи на стіл.

Сьогодні вони вперше не пішли вечеряти до ресторану. Це вона вмовила його. За ці дні ресторанна їжа добряче їй набридла. Хотілося чогось «живого» — звичайної картоплі з огірками, оселедцем, чорним хлібом і купою різної зелені. Коли вона сказала про це, Дмитро здивувався — невже можна харчуватися вдома?

А тепер із кухні йшли такі аромати, що він не міг стримати свого захвату. Виявилося, що за роки самотнього життя він жодного разу не харчувався вдома й навіть не уявляв, яким смачним може бути звичайний борщ. Це розчулювало Марту до сліз.

Вона поралася на кухні й ловила себе на думці, що теж давно нічого не готувала, крім нашвидкуруч зроблених бутербродів.

Вони вечеряли, пили вино — якесь особливе, привезене ним із чергового відрядження, і воно склеювало їхні вуста, робило їх чорними й солодкими. Марті було трохи ніяково за свою невелику квартиру зі старими меблями і за те, що, можливо, має не дуже добрий смак. Їй так хотілося пояснити йому все — притиснутися до плеча й розповісти, як жила й чому так швидко пішла на його поклик. Друге відбулося тому, що Дмитро був чи не єдиним, хто міг так уважно й співчутливо слухати про перше…

— Тато пішов від нас, коли мені було дванадцять, — говорила вона, усе ще дивуючись тому, як уважно й приязно він слухає. — Я ходила до школи й ретельно приховувала цю подію від однокласників, мені здавалося, що нічого більш соромного не може бути. Що це — моє тавро до кінця життя. Я стала погано вчитися, адже весь час думала, що саме я винна в розлученні батьків. Сестра була вже доросла й вчилася в іншому місті. Ніхто не міг допомогти мені. Лишалося страждати мовчки й удавати суцільний спокій. Аж доки вчителька при всьому класі не крикнула: «Те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі права не вчити уроки!» Знаєш, тоді мені здалося, що я потрапила до середини вогнища — воно вмить охопило мене, і я згоріла на місці. Хоча й продовжувала стояти перед класом і… тримати на вустах застиглу посмішку.

— Я уявляю, як це було тяжко… — прошепотів він.

— Так… Але я хочу сказати не про це. До цього часу мені здавалося, що я так і лишилася жити з цією застиглою посмішкою на вустах. Щоб ніхто в світі не здогадався, що робиться в середині насправді. Але досі я не знала, що вона, ця посмішка, — неприродна, штучна, ненатуральна. А тепер ніби м’язи обличчя розслабилися і я відпочиваю — із тобою. Я знаю — ми різні, але я навчуся. Я всьому навчуся…

— Дурненька, ми однакові. Ти це ще побачиш, коли, нарешті, я зможу запросити тебе до себе. Я покажу тобі купу старих світлин, свої дитячі малюнки, свої щоденники, і ти все зрозумієш. Моє дитинство теж не було безхмарним. І тому я чудово розумію, про яку посмішку ти говориш, — задумливо промовив він. — Здається, на мені вона теж була. І саме тепер — зникла. Теж завдяки тобі.

— Я хочу подивитися все це зараз! — посміхнулася вона.

— Добре. Але пообіцяй, що в мій дім ти увійдеш як моя дружина.

Марта відчула, як усередині неї лоскотно зарухався клубочок щастя, але стрималась і вирішила відбутися жартом:

— О, тоді тобі доведеться почекати!

Він також посміхнувся, потормосив її за плече:

— Я можу почекати ще пару днів, доки закінчиться ремонт!

— Ти робиш ремонт?

— Так. Раніше мені все це було байдуже. А тепер ось наважився. Здогадуєшся — чому?

Вона не відповіла, а натомість сміючись наскочила на нього, повалила на диван, намагаючись докласти зусилля, аби перемогти його. Вони звалилися на підлогу, розливаючи по килиму чорне вино. У дитячому запалі не одразу почули дзвінок телефону.

Важко дихаючи й ще сміючись, Марта дотяглася до слухавки: «Алло!» — і майже