Читати книгу - "Новини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
народився 22 червня 198... року у Львові. Мій батько так часто підкреслював, що я народжений у день початку Вітчизняної війни, що я з дитинства затямив собі цей факт, як печатку власної винятковості. Коли я нарешті почав говорити, то вихвалявся цим усім поспіль. Ще не уявляючи, що воно таке, та велика війна, я розумів лише, що подія то була грандіозна, і вся її грандіозність, наче по містку, переходила до мене завдяки даті мого народження.
Мій батько працював інженером на військовому заводі, мати вчилася на першому курсі Кооперативного інституту, але, завагітнівши мною, пішла в декретну відпустку й так і не повернулася до навчання. Два роки по тому ми переїхали до Дніпропетровська, і про божественно красиве місто Львів у мене не залишилося ніяких спогадів. Перше, що я чітко пам’ятаю з дитинства,— зоопарк у Дніпропетровську: я годую величезного слона ірисками. Серйозна тонка мама в червоній сукні розгортає цукерку, кладе мені в маленьку долоню, а я розмашисто і весело жбурляю її слонові крізь ґрати. Здоровенна цікава тварина ловить цукерку хоботом і їсть. Цей момент зафіксувався в пам’яті світлим святом. Можливо, таких радісних хвилин, пов’язаних із сім’єю, в моєму житті було багато, але я просто не згадую їх через дивні особливості моєї пам’яті, про які я ще розкажу. Однак саме цей похід у зоопарк став для мене недосяжним ступенем незайманого щастя, можливого лише в дитинстві. Подальші події запам’ятовувались значною мірою завдяки стресам, які вони викликали.
Пам’ятаю батька, що похмуро мовчав, і маму, яка фарбувалася біля дзеркала перед тим, як піти з дому. Пам’ятаю дзвін розбитої мамою тарілки. Пам’ятаю сварки між батьками, причин яких я не розумів. Я все частіше лишався вдома один або мене сплавляли на певний час до друзів нашої родини, до всіх цих «тьоть свєт» і «дядь дім», в їхні квартири, що пахнули по-чужому.
Я ріс дивною дитиною. До трьох з половиною років я не промовив ні слова. Це нервувало батьків. Спочатку вони боялися, що я народився німим, пізніше запідозрили розумову відсталість. Мама носила мене по лікарях, але ті не знаходили ніяких аномалій. Я просто мовчав. З мене наполегливо намагалися витрясти хоч слово, але я мовчав, як підпільник на допиті в гестапо. Я лише гудів, сміявся, і якщо мене аж надто допікали, починав плакати. У мене є своя теорія з приводу цього мовчання. Я вважаю, що в той період життя я був настільки занурений у процеси, що протікали всередині мене, що на зовнішній світ з його звуками і назвами в мене просто не залишалося часу.
Заговорив я зненацька, коли цього вже ніхто не чекав. Через кілька днів після мовчазного перегляду разом із батьками чергової серії фільму «Місто зустрічі змінити не можна» я раптом дуже чітко вимовив одну-єдину фразу: «А тепер Горбатий! Я сказав — Горбатий!», наслідуючи інтонації Глєба Жеглова. Від несподіванки мама перекинула на себе чашку з чаєм. Після цього я буквально за кілька місяців почав тараторити, засипаючи батьків питаннями про речі і їх назви. Начебто скінчивши скрупульозно вивчати якусь таємничу книгу про дещо всередині мене, я тут же завзято почав вивчати нову книгу про все інше ззовні.
Сірим шлейфом безвиході запам’ятався мені день, коли я, єдиний з дітей, залишився в садочку тоді, як усіх уже розібрали по домівках. Кожні півгодини найдобріша в світі вихователька Валентина Петрівна марно намагалася додзвонитися до моїх батьків (мобільних у ті часи ще не було), а пізно ввечері, коли дитсадок був уже зачинений і весь персонал, крім Валентини Петрівни, розійшовся, за мною прибіг захеканий і злий тато. Всю дорогу додому я питав, що сталося і де мама, а він не відповідав ні слова, наче я звертався не до нього, а до слона, якого годував у клітці.
Батьки не сварили мене, щоб я не втнув, але з кожним роком вони, занурені в щоденний круговорот своїх загадкових справ, усе частіше забували про моє існування. На їхніх обличчях майже завжди відбивалася похмура зосередженість, наче, розмовляючи зі мною, вони водночас збирали в думці уявний кубик-рубік. З кожним наступним місяцем дитинства я все більше боявся, що та важка внутрішня робота колись поглине їх без останку, не залишить від них нічого, змусить забути про мене, і коли з часом саме це й відбулося, я вперше в житті усвідомив, що обов’язково збуваються не мрії, а жахи.
Непомітно, як останній сніг, розтанув батько. Мама сказала, що він поїхав у відрядження, і те відрядження все затягувалося, спершу на тижні, потім на місяці. Нарешті він повернувся, але тільки за тим, щоб днів за два знову розчинитися в новому відрядженні, цього разу безстроковому. Мама все частіше хворіла, і ця хвороба, що майже не припинялася, була дуже дивною — вона то відчувала себе вщент розбитою і тоді робилася дуже дратівливою і злою, то, навпаки, ставала розслабленою і веселою. До нас часом заходили мамині друзі. Вони спілкувалися зі мною так, як зайняті своїми справами дорослі спілкуються з чужими дітьми: іноді дарували мені якісь дрібнички, захоплено повідомляли, як я виріс, і одразу забували про моє існування.
Перед самою школою ми раптом переїхали в Красномайськ, до моєї бабусі Галини Іллінічни. У цьому «селищі міського типу» мені випало провести шкільні роки.
Майже одразу по переїзді мама і бабуся почали люто сваритися. Вони то істерично валували одна на одну, то цілими днями похмуро і важко мовчали, стаючи схожими на два згорілі сірники. В такі моменти на обличчі кожної, мов слід на розмоклій землі, проступала та сама важка розумова праця, котру я бачив раніш на обличчях батьків. З їхніх сварок я дізнався декілька дуже важливих речей: що мама з татом розлучилися, що мама ніде не працює, що жити нам всім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новини», після закриття браузера.