Читати книгу - "Тепло його долонь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, це помилка багатьох… У нестримності почуттів ми часто не помічаємо, за що насправді кохаємо людину і чому саме з нею проводимо свій час, а інколи й ціле життя…
— І лише коли втрачаємо… Це все так тяжко! Тільки коли втратимо, тоді по справжньому усвідомлюємо, чому були саме із цією людиною.
— Раніше я не помічав тепла коханої… Тепер шкодую, що втратив. Не любив я тоді тепла… А за нього можна все людині пробачити, — вів далі Руслан.
— Заради тепла і чекати можна. Нехай і довго. Нехай і вічність. За тепло коханої людини ти здатен віддати всього себе.
— Хлопчиком я був таким боязким, наївним…, — згадував Руся. — Але дуже впертим. Я ніколи не відступався від своїх переконань і поглядів. Хоча зараз вони мені видаються такими смішними…
— До чого ти це все ведеш? — здивувався Остап.
— Дослухай…, — усміхнувся хлопець. — Мої мрії перетворювалися на гарячку та марення. Я цілковито віддавався ідеї та своєму прагненню. Це тепер я пишаюся своїми вчителями, батьками, друзями. А тоді, плекаючи амбіції, я розумів, що не відчував тепла. Ніколи. Власне, не те щоби не відчував… А просто не помічав…
— О, так! Як я тебе розумію, — зауважив Остап.
— Стривай… Дай закінчити, — перевівши подих, продовжив Руся. — Так ось… Навіть усі дівчата, з якими я зустрічався або жив… Ні, я не відчував тепла від них. Я сам собі його створював. Завжди. І не чекав від інших… Хоча тоді я, мабуть, і цього не усвідомлював.
— І таке буває, — відказав Остап. Він не сподівався почути такі одкровення від юнака. — Просто дефіцит турботи ми самі намагаємося компенсувати. Не зважаючи ні на що.
— Коли до губ людини залишається лише мить, коли ти відчуваєш її подих на своєму обличчі, коли ваші погляди зливаються… Це все маячня, якщо не відчуваєш тепла, — зітхнув Руслан.
— Маєш рацію… Одяг може зігріти від морозів, захистити від хуртовини… Але від людської байдужості… Як? Яким повинен бути градус? Ні… Зігріти людину може тільки людина…
Вони поринули у свої думки, не дивлячись один на одного. Часом Руслан, ніби оцінюючи, озирав Остапа, а перехопивши на собі його погляд, знов опускав очі.
Так спливали хвилини. За вікном сутеніло. Від криги, що нею вкрилася мовчанка, віяло холодом. Нарешті Руслан підвівся з кушетки.
— Гаразд. Ти відпочивай, а піду прогуляюся… Позбудуся непотрібних думок.
— Як скажеш… Тільки бережи себе, будь ласка…
Ранок видався похмурим і непривітним. Надто рано прокинувшись, Остап довго дивився то в стелю, то за вікно… Сталеві хмари снували плетиво, не пропускаючи теплих променів весняного сонечка. Час від часу зривався різкий вітер, пригинаючи дерева до самої землі та залітаючи крізь шпарини до теплої кімнати, що в ці хвилини такою не здавалася.
Остап згадав, що саме сьогодні Руслан виходить на роботу. Хлопець намагався зібрати думки до купи та зробити важливий крок, проте щось примушувало ніяковіти й мовчати.
Подивившись на годинник, хлопець подумав, що не завадило б іще годинку-півтори поспати, поки не прокинувся Руслан. Повернувшись обличчям до стіни, юнак задрімав.
Він мчить на мотоциклі! Вітер зриває шалик і відносить далеко в неосяжний простір. Руслан намагається щось кричати, але вітер поглинає слова. Бере найдорожче.
Несподівано Руся глушить двигун і, подаючи руку Остапові, веде його розбитим шляхом.
— Куди ми?
— Побачиш… Просто довірся мені!
— Я здогадуюся, що це все вже назавжди…
— Ми будемо разом! Не сумнівайся!
— Мені навіть не потрібно прохати про шанс?
— А що він тобі подарує?
— Ти тут… Поруч… Мабуть, він мені не потрібен… Скажи мені: ти святий?
— Що за питання? Я такий же, як і ти. Немає святих людей. Просто ми разом. У цілому всесвіті немає нічого більшого за нас… От ми й прийшли!
Вони стояли біля руїн старовинного замку. Час попрацював над мурами та баштами. Але чари та загадка замку нікуди не поділися.
Несподівано почалася злива — рясна, по-літньому тепла. Хлопці навіть не намагалися сховатися. А навіщо?
— Навіщо ти мене сюди привів?
— Не знаю, просто мені тут дуже затишно і спокійно. Це буде наше місце.
— Мені тут подобається… Хоча мені ближчий той яблуневий сад. Особливо ж навесні… Там усе так квітне…
— Ми й туди навідуватимемось, — обійняв юнака Руслан. — Будь певен. Тепер я тебе нікуди не відпущу.
— Обіцяєш? — пригорнувшись до нього, спитав Остап.
— Будь певен!
Вдруге Остап прокинувся від того, що відчув на собі чийсь погляд. У ніздрі поплив аромат запашної кави.
— М-м-м-м-м…, — замуркотів він. — Дякую, Руслане Батьковичу!
— Та годі тобі! Можна просто Руся… Чому ти завжди шукаєш приводів для незручних ситуацій?
— Це дурна звичка… Даруй…
— І не вибачайся! Добряче ж тебе життя потріпало…
— Я звик. Усе нормально… Просто навчився любити і пробачати. А більшого мені і не треба!
— Тут така справа…, — затнувся Руслан. — Ти вже хочеш іти додому?
— Так, напевне… Затримався я у тебе…
Руслан присів на краєчок ліжка. Пильно дивився на юнака, що лежав під ковдрою. Глибока зморшка запала поміж брів. Усім своїм виглядом він нагадував людину, яка збирає всі сили, щоби розпочати непросту розмову.
— А шо коли я попрошу тебе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тепло його долонь», після закриття браузера.