Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

— Я так розумію, що небезпека позаду? — запитав Марик у своєї супутниці.

— Зовсім ні. Подолати огорожу не так легко. Але не хвилюйся. Баста на п’ять секунд відключить її. Зараз ми підійдемо ближче, і коли я скомандую, не зівай, стрибай через огорожу й відбігай відразу метрів на три-чотири, зрозуміло? Тут спеціальна електрика.

— Хм, все тут спеціальне.

Коли вони підійшли до огорожі ближче, Марику стало якось не по собі. Він пощулився.

— Відчуваєш? — запитала Марі. — Ця гидота зсередини припікає.

Тут жінка подивилася на годинника.

— Приготуватися… хоп! — дала вона команду.

Марик відчув, що йому полегшало. «Точно, відключив», — майнуло в нього, і він полетів вперед. Маpi не відставала. Через п’ять секунд вони вже валялися в траві по той бік небезпечного огородження.

— Не застигай, уперед! — І вони, піднявшись, побігли далі.

За кілька секунд зупинилися. Ніякого дискомфорту не відчувалося, навколо все було тихо й спокійно. Віддихавшись, вони піднялися й рушили далі. Тепер треба було подолати нелегкий спуск із вершини пагорба, на якому й знаходилася в’язниця Марика. До підніжжя було метрів двісті-триста, але вони швидко здолали цю відстань. Спустившись вниз, вони опинилися перед дорогою із плюксогентатним покриттям. Такі дороги вважалися вже застарілими й у широкомасштабних проектах не використовувалися. Вони мали кілька недоліків: по-перше, це дорожнеча самого покриття, і по-друге, вони мали бути практично прямими. Їздили на них у невеликих, звичайно двомісних кабінах-краплях, які в народі прозвали плюксами. На цих дорогах можна було розвивати просто неймовірну швидкість: спеціальне покриття зводило до мінімуму силу тертя. І плюкси носилися, немов очманілі.

— Далі на плюксі? — запитав Марик.

— Так, — була відповідь.

— Славно, славно, давненько не катався на таких, — зітхнув Марик, згадуючи, як він смітив грошима після продажу креонію, роз’їжджаючи й такими доріжками.

Зайнявши свої місця в кабіні, вони огледілися. Навколо все було тихо.

Але Марик, який зайняв місце пілота, не поспішав рушати.

— Спритно в тебе все виходить, — звернувся він до Марі. — І Баста, і плюкс. Давно втечу готувала?

— Тебе, Маричку, це не стосується.

— Спасибі за теплі слова, — тільки й посміхнувся Марик і не став допитуватися далі.

Із кожною хвилиною йому ставало краще. Божевільні вчені залишалися позаду. Марі, схоже, справді виводила його на волю й, очевидно, сама робила ноги. Але чому? Це вже була не його, Марика, справа.

— Куди рухаємося? — запитав він, проводячи долонею по пилюці на панелі приладів.

— Подалі від цього місця, — проговорила Марі. — Дорога закінчується в тридцяти кілометрах звідси. Саме біля напівзанедбаного аеродромчика. Там можна взяти на прокат аер. Він віднесе нас ще далі. Потім… — жінка зробила паузу, — …ти платиш мені грошики, і наші доріжки на цьому розходяться. Питання? — Марі холодно зиркнула на нього своїми зеленими очима.

«Ох, і відьма…» — уже вкотре відзначив про себе Марик.

— Немає питань, — проговорив він.

Плюкс тихесенько завив і плавно подався вперед, кожної миті набираючи все більшу швидкість.

Вони не їхали, а просто летіли. Марик навіть не помітив, як сплив час. Плюкс мчав, не збиваючись із заданої програми, і «пілот» дозволив собі розслабитися й задрімати. Його розбудив голос Марі.

— Ми на місці, Марку.

Він відкрив очі.

Плюкс стояв у тупику. Удалечині в ранкових сутінках вимальовувалися темні обриси гірських вершин.

— Ходімо, — спокійно сказала Марі, і вони вибралися з кабіни.

— Якось незатишно тут, — Марик пересмикнув плечима від ранкової прохолоди. — Ні вогнів ніяких розпізнавальних, ні звуків.

Марі знизала плечима.

— Нам треба спуститися вниз, — невдовзі сказала вона. — Аеродром там.

І, взявши Марика за руку, повела його за собою.

— Тут поблизу має бути ескалатор, — Марі вдивлялася перед собою. І справді, через кілька хвилин ескалатор знайшовся.

— А-а-а, — простягнув Марик, глянувши з площадки вниз. — Он і вогники! Зависоко! — додав він.

Вони спустилися вниз безшумним ескалатором і вийшли на аеродром. На злітній смузі стояла парочка аерів, щоправда, трохи незвичайних. «Напевно, ще першого випуску…» — вирішив Марик.

— Почекай мене тут, я зараз до чергових, — сказала Марі й швидко пішла до невеликого акуратненького будиночка. Марик оглянувся. Навколо не було жодної душі, але це його не турбувало. Чим менше очей їх бачить, тим краще! Та й звідки бути велелюддю в цій глушині!

За кілька хвилин повернулася Марі.

— Усе в порядку, — повідомила вона. — Я взяла на прокат он ту крайню двомістку.