Читати книгу - "Дике серце. Таємниця чоловічої душі"

Милий Боже, чому я дав Блейнові таку пораду? І чому він так утішився? Чому декого втішає така порада, а інших — шокує?

Так, я знаю, що Ісус наказував нам підставляти другу щоку. Але ми насправді зловживаємо цим віршем. Не можна навчити хлопця застосовувати свою силу, водночас позбавляючи його цієї сили. Повірте мені, Ісус був здатний відповісти на образу. Але Він вирішив не відповідати. Все ж ми пропонуємо, щоби хлопець, якого висміюють, принижують перед друзями, позбавлений сили і гідности, залишався у такій ситуації переможеного, бо цього хоче Ісус? Ви позбавите його мужности на все життя. Із цього моменту він завжди буде пасивним і лякливим. Він виросте, не пізнавши, як можна відстоювати себе, не зрозумівши, чи він узагалі чоловік. О, так, він буде галантним, навіть чарівним, шанобливим, завжди з гарними манерами. Така поведінка може виглядати моральною, може бути схожою на підставляння другої щоки, а насправді — це просто слабкість. Неможливо підставити щоку, якої у вас немає. У наших церквах повно таких чоловіків.

У ту хвилину душа Блейна зависла в невизначеності. Тоді іскра знову спалахнула в його очах, а сором щез. Але в багатьох-багатьох чоловіків душа й далі висить у невизначеності, тому що ніхто, ніхто ніколи не закликав їх бути небезпечними, пізнати власну силу, виявити, що їм до снаги бути чоловіком. «Я відчуваю, як у мені бурлить шалений океан, а я намагаюся втихомирити і заспокоїти ці хвилі, - зізнався мій молодий друг, якому минуло двадцять. — Я хотів би бути небезпечним, — зітхнув він. — Тобто… на вашу думку, це можливо? А мені здається, що я мушу просити на це дозволу».

Чому б то юнакові просити дозволу бути чоловіком? Тому що насильство триває ще довго по тому, як завдана рана. Мені не хотілося б створювати хибне враження — чоловік зазнає рани не один, а безліч разів упродовж свого життя. Ледь не кожен удар потрапляє в те саме місце: по його силі. Життя відбирає її, один хребець за другим, аж поки, врешті-решт, у чоловіка не залишиться хребта.

ФІНАЛЬНИЙ УДАР

Кілька років тому я прочитав про малюка, який зазнав жахливого удару під час операції: йому «випадково» ампутували пеніс. Подія сталася в 1970-х роках, і було прийняте рішення, яке відображало поширене переконання тих років, що «статеві ролі» насправді не є частиною нашої природи, а просто сформовані культурою і тому взаємозамінні. Геніталії тієї дитини переробили у жіночу форму, а хлопчика виховали як дівчинку. Та історія є притчею наших часів. Точно те саме ми намагаємося робити з хлопцями, починаючи з дуже малого віку. Як говорить Крістіна Гоф Сомерс у книжці «Війна проти хлопців»: «Зараз несприятливий час — бути хлопчиком». Наша культура повернулася проти чоловічої сутности, вона націлена відсікти її в ранньому віці. Як приклад, вона згадує про те, як стрілянину в коломбінській школі у Літлтоні, штату Колорадо, використали проти хлопчиків загалом.

Більшості знайома трагічна історія, що сталася в квітні 1999-го року. Два хлопці зайшли до шкільної бібліотеки і почали стрілянину; внаслідок того тринадцять жертв і два їхні нападники були мертві. Сомерс збентежена завваженнями Вільяма Полака, директора Центру для чоловіків у МакЛінському госпіталі, і я також. Ось що він сказав: «Хлопці в Літлтауні є вершиною айсберга. А сам айсберг — це всі хлопці». У нашій культурі поширена думка, що агресивність хлопців за своєю сутністю погана і що нашим завданням є перетворити їх на щось подібніше до дівчат.

Найголовнішим інструментом для цієї операції є наша шкільна система. Перед середньостатистичним учителем виникає неймовірне завдання: навести порядок у класі і навчати дітей. Найбільша перепона для такої благородної мети — це примусити хлопців сидіти спокійно, не шуміти й уважно слухати… впродовж усіх уроків. Із таким самим успіхом можна втримати приплив. Хлопець створений не так і не таким способом він вчиться. Замість того щоб змінити те, як ми навчаємо чоловіків, ми змінюємо їх самих.

Як повідомляє Ліонел Тайґер у книжці «Занепад чоловіків», хлопцям в три або чотири рази частіше, ніж дівчатам, встановлюють діагноз синдром дефіциту уваги з ознаками гіперактивності. Але, можливо, вони не хворі, можливо, як каже Тайґер: «Це просто може означати, що їм подобаються активні рухи і напористі дії… Виглядає, що хлопці як група віддають перевагу порівняно бурхливим і рухливим заняттям перед стриманою і фізично обмеженою поведінкою, яку винагороджує шкільна система і до якої дівчата більше схильні».

Мені це не дивно. Іноді спостерігаю, коли за столом сидять три хлопці (і один чоловік із хлоп’ячим серцем), ситуація стає досить дикою. Крісел, здебільшого, може й не бути. Хлопці використовують їх радше як гімнастичне оснащення, ніж як предмет для сидіння. Одного вечора я побачив, як мій син Блей замість сидіти на кріслі, балансує на ньому на животі, мов акробат. Водночас Люка, нашого молодшого, навіть не видно. Чи радше, в тому місці за столом, де мала би бути його голова, видніє лише пара шкарпеток, спрямованих угору. Дружина, не знаючи що казати, закочує очі.

А як сприймає хлопчиків наша система освіти? Ось що про це каже Тайґер:

Хлопчиків щонайменше у три — чотири рази частіше, ніж дівчаток, вважають, по суті, хворими через те, що моделі гри, яким вони віддають перевагу, нелегко пристосовувати до шкільної структури. Тоді психоневрологи, сповнені добрими намірами, приписують заспокійливі ліки від синдрому дефіциту уваги… Ситуація ганебна. Це свідчить про неспроможність освітніх реформаторів зрозуміти, що є статеві відмінності… Єдина хвороба, яку можуть мати ці хлопці — це чоловіча стать.

Але така проблема є не лише у школах. Нещодавно до мене зайшов дуже розлючений і розгублений