Читати книгу - "Пульсари"

— Ваші собаки в понеділок так налякали мене, що й досі руки тремтять. Хіба можна отаких злючих у лабораторії тримати? З ними експерименту не проведеш — у них же очі горять!

Ірині й смішно, і жаль старого.

— Так не для дослідів вони там, а щоб сторонні не заходили, — пояснює. — Марії набридло цікавих розганяти, от і згадала вона дійовий спосіб.

«Добре, ще хоч табличку про злу собаку не почепила на дверях, — думає Іванова. — А могла б. Просто їй зараз не до жартів».

Розмова про собак, хоч Верхуша і справді перелякався був, для нього просто зачіпка, — йому не терпиться довідатися про руку: адже він уже встиг похвалитися успіхами вченій раді. І йому щиро хочеться, щоб експеримент завершився вдало. Він заздрить Івановій, її молодості, її науковій сміливості, енергії, зрештою, це все, чого йому нині бракує, а дечого, може, й ніколи не було, хоч у такі болісні роздумування намагається не вдаватись, — і водночас він по-справжньому вболіває за її роботу, бо, всупереч ревнощам, побоюванням за корону і скіпетр, бачить у Ярисі своє творче продовження. Це його найбільший секрет, приховуваний навіть од самого себе.

— То як рука? Зажила культя? Пальпація потрібна?..

— Ще ні, але рана вже не пухне. І шкірочкою затягується.

 — І як це вам, Ярисю, вдалося? Там же стільки судин… Ну, магістральні, зрозуміло, з’єднали з графітовими. А дрібні, що від тулуба попід шкірою йшли?

— Не питайте, Климе Гнатовичу, Коли лікарі вперше шматок тіла від литки одрізали і на обгорілу щоку наклали, теж, певне, одразу не могли пояснити, як він приріс… Не слід наперед загадувати. Може, завтра гангрена розпочнеться. Хоча не повинна б. У бокс накачали кисню. Та з прогнозами потерпимо.

— Ну, Ярисю, ви таки молодець. Тепер візьмемося за геронтологію. Що ми на сьогодні знаємо? Що крокодил і щука живуть до трьохсот років, а ящірка туатара — чотириста. Що Суворов у свої сімдесят Альпи з військом перейшов, а Мечников останні двадцять років не пив, не курив і спожив неймовірну кількість кисляку, однак помер на сімдесят першому році життя. А мені вже вісімдесят п’ять, і кисляк я визнаю лише на похмілля. Хіромантія, а не наука. Так що давайте спробуємо омолоджувати руку: введемо їй статеві гормони, подивимось, що з цього буде. А ні — то женшень спробуємо.

— Яке омолодження?! Руці ледь за двадцять років!

— А чому ж ви таку юну до ящика пришили?

— Яка трапилася. Своєї ви ж не віддасте… авжеж. Треба зв’язатися з травматичним центром — місто велике. Там щодня ампутують…

— Що відторгують від організму заради життя пацієнта, і нам не годиться. Потрібна жива, ціла, здорова тканина, щоб, пришита знову людині, вона служила, немов своя.

— Хе, таку й відрізати нема чого. Так що доведеться чекати, поки привезуть пацієнта з відбитою рукою. Нам подзвонять і віддадуть.

— Не віддадуть. Бо її доцільно пришити потерпілому. Хіба що людина буде геть розтерзана, й руки-ноги вціліють. Взагалі, коли пощастить побороти тканинну несумісність, то доцільно буде створити органотеку. Зараз органи заморожують. Проте можливий і такий варіант: у великому залі до апаратів забезпечення фізіологічних потреб приживлені руки, ноги, печінки.

— Голови…

— Не перебивайте. Руки, ноги, очі, шлунки…

— Голови…

— Климе Гнатовичу, давайте мріяти реально — тільки окремі органи.

 — І я зможу замінити все, що захочу?

— Тільки життєво необхідні заміни.

— Жаль, — сором’язливо закліпав очима Верхуша. — А ще кажете — мрія. Нирки давно вже заморожують, щоб зберегти.

— А чому не спробувати й наш шлях? То нічого, що у нас інша мета: зростити живе з неживим, створити робота для медичних експериментів, щоб уникнути дослідів на людях, ну й так далі, самі знаєте.

— Авжеж, авжеж. То, може, витяжку женшеня введемо?

— Ой, прибережіть її для себе.

— Авжеж, авжеж… А я думав, що за геронтологію візьмемось.

— Давайте спершу пройдемо стежку, на яку ступили.

— Авжеж, авжеж.

Ірині важко далі вести мову, і не тому, що вони з шефом по-різному мислять — до цього призвичаїлася давно, просто вона страшенно втомлена — три доби вже не була вдома. Жінка вона, мати чи робот? І чи можна було якось інакше вести експеримент? А хіба він планований? Хіба знав Ньютон, з якої яблуні впаде йому плід на тім’я? Ні, треба-таки виспатись, і Марію якось відпустити, бо вона тут збожеволіє.

Знав би Олег Іванович, що доведеться під ніж Пильнюка-батька лягати, то, може б, не конфліктував із Пильнюком-сином, «спеціалістом з фізичних наук». Оці слова, що стали Тихоновим прізвиськом, красуються у його дипломі — певне, кадровик, котрий вигадав таке формулювання для графи «спеціальність», був оптимістом і дотепником, вельми закоханим у свій столичний вуз. Саме з того солідного учбового закладу прийшов Тихін в аспірантуру до Швидкого. Олег Іванович не задумувався, чому «спеціаліста» забракували в рідних стінах, бо давно хотів заманити вихованця з цього вузу, аби освіжити свої наукові пошуки, впустити струмінь сучасних фізичних поглядів та ідей. Приваблювало й те, що батьки побудували «спеціалістові» кооперативну квартиру, а