Читати книгу - "Землянка"

— Чого нагиндичився? — озвався Федька. — І я з тобою, браток. Осьо — справку дали…

— Яку справку?

— Знаєш, нерви у мене… Гу-гу в голові, — Федька, блудливо усміхаючись, постукав себе по скроні.

— Де ти взяв?! — рвонув Антон папірець із Федьчиних рук.

— Не кричи! — гримнув батько. — Добрі люди, знаця, дали… Од смерті заступили — і спасибі їм…

Чи то Антон був убитий своїм горем, чи засліплений любов’ю до меншого брата, але тоді не піднявся, не трусонув Федьку за петельки, не потяг на суд до людей. Вже опісля не раз проклинав Антон себе за ганебну легкодухість. Може, не пізно було ще рятувати брата. А може й пізно. Може, треба було починати ще тоді, як він бренькав на балалайці під яблунею. Так чи не так, але повністю розкрилися Антонові очі на брата, коли той прийшов додому в поліцайській шинелі.

Було це увечері, Кудимова сім’я вкладалася спати. В жарко натопленій хаті аж розпирало вікна од задухи. Старий Кудим, охкаючи, мостив собі пуховики на печі, сердито підбивав подушки і дошкуляв невісткам: «Смерті моєї ждете? Пождіть, пождіть — недовго вже… Ох-хох, кісточки мої ломить, ох, викручує… Дровець полінувались підкинуть, хай, знаця, здихає старий…» Знервована Василина кидалася з кутка в куток, торохтіла посудом, зганяла зло на дочці, яка просила води: «Цить!.. Спи мені, бо як дам — захлинешся!» Одарка, Антонова жінка, ледве тамуючи лють, стелила чоловікові на долівці. І поки товклися жінки, готові ось-ось спалахнути вогнем, Антон горбився над мискою пісного борщу — вечеря не лізла в горло. Йому знавісніли оці батькові стіни, оце пекло, де щодня — охкання й докори, сльози й прокльони. «Буває ж так, — ковтав гарячу обиду Антон, — одна людина може отруїти життя десятьом… І що він хоче, старий? Чого домагається? Щоб і ми лягли в могилу з ним? Щоб ми, як онучі, під нього стелилися? Все одно не догодиш — буде топтати й далі, на клаптики дерти. Він, як міль, намогливий — до рубця їстиме»…

Антон хотів вийти з хати — трохи розвіятись. Але перед ним, на порозі, зненацька виріс Федька. Довга потерта шинеля на ньому — видно, з чужого плеча. Зелена пілотка. Хромові чоботи. Якийсь пакунок під пахвою. Від проношеного одягу, від усього Федьки, здавалось, тхнуло цвіллю. По-баб’ячому закутаний, незграбний, він стояв на порозі і пришелепувато осміхався.

— Федька… Ти що?.. Що ти надумав? Що ти зробив? — не сказав, а простогнав Антон і рвонув брата за комір.

— Ну-ну, представника влади не той… бо з нагана — піф! — Федька скривив усмішечку, ткнув братові межи очі пальцями. — Піф-піф — і ваших нет! Одступи… Ось пайку дали. Лови, Василинко, сахаринцик… І пшоно діткам…

Він кинув пакунок своїй жінці, але вона, витріщившись на чоловіка, не ворухнулась, не підставила рук, і пакунок ляснув на підлогу, щось розсипалось. В хаті запала тиша, Федька отетеріло зиркав по кутках, ніби схопив несподівано ляпаса. І раптом із-за груби висунулась розкудлана голова, і два зловісні вогники обпекли Василину.

— Ану, підбери з долівки, чуєш! — засичав Кудим. — Зараз же підбери, ледацюго, бо жерти вмієте, а зароблять… Ще й розкидає добро, ге!

Це був останній сплеск шаленіючої хвилі, що прорвала хистку гребельку. Крик, голосіння, лайка — все злилося в один збурений потік, і невістки, захлинаючись від люті, накинулись на старого Кудима, Кудим — на невісток, Антон на Федьку. В хаті задеренчали шибки; стіни й долівка, здавалося, пішли ходором, годі було й розібрати, хто що викрикує. З одного кутка чувся жіночий вереск:

«Пийте, пийте мою кров, жеріть самі, подавіться разом з Федькою». Різкий писклявий голос із-за печі: «Цитьте! Не смійте! Не троньте Федьки. Він до хати тягне». — «А так, що тягне! А ви покриваєте. Ви горою за нього: Федічка, Федічка, а він же злодюга, він же бабій, він же, як старець, чужі тарілки вилизує». — «Що ти верзеш, язик би тобі всох! Зміюка! З хати вижену!» — «Хай вона згорить і ви разом… Антон! Збирай клумаки. В ямі житиму, а сюди, в оцей собашник, нога моя більше не ступить… Антон!» — Антон не чує жінки, у нього своя розмова з братом: «З ким ти, зубоскал, злигався? На вулицю соромно буде поткнутись. Люди у вічі плюватимуть… Скинь дрантя німецьке, бо обдеру до нитки». А батько з печі: «Він хліб заробляє! Пусти його, чортів активіст, або геть вимітайся! Іди до своїх — багато вони тобі дали? Скалічили, знаця, і на смітник»…

Полохливо замиготів сліпак і — погас. Та не погасла в темряві сварка. Стільки чорної люті накипіло в серці у кожного, що й до ранку не виллєш. Ні, недарма співала Одарка Антонові, як тільки вони побралися:

Чужою була, чужою й осталася для них оселя старого Кудима. І Антон з жінкою, порадившись та пожурившись, пішли по селу шукати собі притулок, і пекучий сором туманив їм очі, бо це все одно, що простягати руку під церквою. Денис Яценко покликав їх до себе і сказав: «Пустив би вас, добрі люди, у хату, так своїх дітей ціла орава. Може, сарайчик підмажете і якось перезимуєте. Сарайчик теплий, вулики там стояли; знаєте, мабуть: німці геть чисто вигребли…»

Перебрався Антон до Яценка. А як виносив клунки з свого двору, батько схопив мітлу і так вишкрібав за ним двір, аж пилюга пішла попід тином. «Геть, геть з мого двору, окаянний, — заклинав сина. — І щоб ні пса, ні скотини у тебе не було, і щоб соломою не пахло». А Федька