Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

кiлька книжок про диких дiтей. Нервово переглянувши їх, вжахнулась: скiльки нещасних диких людей було розкидано по всiй землi за довгу iсторiю людства. Нецiкавi були книжки… Я мигцем прошурхотiла поглядом старими сторiнками, аби переконатися, що тут не йдеться про мого Флооро. Пiзнiше прочитала мiф про Гiльгамеша, де також описана дика людина, котра жила у гармонiї з природою, доки її не знайшла людина розумна, та, що вважала себе всесильною, зробивши дику — нещасливою. «Незнання завжди щасливе» — робив на полях примiтки Марчелло. I я ще бiльше придивлялась до його коментарiв та вчитувалась у пiдкреслене, аби зрозумiти думки старого, побачити текст його поглядом, зрозумiти його свiт, аби це розумiння привело мене до чогось, що могло допомогти збагнути дитину та старого.

Тепер я знала, що Земля має сотнi iсторiй про диких людей, уже не говорячи про первiсних, знала, що їх можна оцивiлiзувати хiба за мiльярд рокiв. Довiдалася про двох iндiйських дiвчат Амалу та Камалу, яких виховали вовки, про Вiктора, Каспара Хаузера, тих, котрi лоскотали уяву людей протягом тисячолiтть. Але вся ця теорiя була менi нi до чого. Нi, прототипи Мауглi чи Тарзана, котрi насправдi мали не таке романтичне життя, як описали автори свiтової класики, мене не цiкавили. Навiть бiльше — менi було однаково. I досвiди та надбання попередникiв, i їхнi невтiшнi висновки… Бо доки живе мiй хлопчик, доти в моїй душi житиме непогасима, як сонце, надiя.

Але що ж iще, крiм лiкiв для власної душi, шукав Марчелло у безпомiчному поглядi Флооро? Усi його книги, зачитанi, перечитанi, iз позначками на полях та мiж рядками… Невже це i було реальнiстю, життям старого?

Помутніння

Тим часом Флооро дедалi частiше тягло на подвiр'я. Вiн не любив цiєї задушної хати. Йому хотiлось або простору, або хлiва, де пахло застояними тiлами овець, де були маленькi баранчики iз ледь кучерявими спинками, котрi, зiпнувшись на довгi й худенькi нiжки-патички, весело скакали одне бiля одного, нагадуючи, що мiй хлопчик — передусiм дитина, котрiй також потрiбнi iгри. Так, вiн умiв бавитись. Але по-овечому. Iнколи, коли мав гарний настрiй, пiдскакував, закидаючи догори ноги, спираючись на руки, i обличчя його нагадувало кiлькамiсячне ягнятко, яке радiє життю тiльки через те, що воно, ягня, є ягням. Мене дивувало, з якою тваринною радiстю вискакував вiн на подвiр'я, зовсiм голий, в очах — затуманена туга тварини, що її вiдiрвали вiд звичного середовища, скакав у кучугуру вiдкиданого снiгу i впивався тремкою iлюзiєю свободи вiд мене. Тицяючись обличчям у снiг, ковтав його, мов найсмачнiше морозиво, i лягав на спинку, задираючи ноги i руки догори, граючись власним тiлом, нiби це була єдина його забавка, реальна втiха. Iнколи я впускала до нього в загорожу пiд стрiхою кiлька овечок, аби вони могли вдосталь набавитися, бо не хотiла забирати вiд Флооро овече дитинство, позбавляти його тих радостей, яких вiн прагнув.

Iз кожним днем, озираючись на своє минуле, спостерiгаючи за хлопчиком, я вiдчувала, що дедалi бiльше хочу бути такою, як вiн. Забути впливи цього свiту, i одного разу, рука в руку, пiти зi своїм сином на полонину, де, кажуть, володарює Альмгайст, i жити з ним вiльним життям, не переймаючись людськими проблемами. Не мати набутого iнстинкту страху, котрий провокує самозахист, i тому — не думати про майбутнє.

Я прагла у свiт, де немає снiв. Дивно, у книгах Марчелло йшлося про те, що дикi дiти не бачать сновидiнь. Я хотiла розучитися бачити кольоровi картинки — сховки моїх денних страхiв, не бачити щотижня тiєї змiюки-лавини, що наповзала на мене, даруючи надiю та безнадiю водночас… Не марити нею, забути страх, а з ним i свiй людський початок.

Марила волею. I знала: здобуду її, але не тепер, не вiдразу. Опiсля, коли обiйду i полонину, i озеро, i стару печеру, коли вiднайду стару вовчицю, котра наганяє на селян страх та змушує їх у цю пору пiдiйматися в гори. Так, я знала, її треба вбити ранiше за селян, а тiло принести вночi до їхнiх будинкiв, аби вони не забрели на моє обiйстя. Вбити тварину, аби задобрити людей. Люди i тварини. Чи є мiж ними якась iстотна рiзниця? Бо, коли вiрити книгам Марчелло, на самому початку її не було, всi спiвiснували разом.

Та й тепер, хiба велика рiзниця мiж Флооро та мною, тiєю, котра ще кiлька рокiв тому, не думаючи нi над чим, хилиталась солоними водами у пошуках кращого, ще не пробуваного делiкатесу життя? Подiбно до малого, я жила у свiтi, де немає нi краси, нi мистецтва, нi любовi, нi дружби. I незалежно вiд моїх чи його просторових перемiщень, ми не могли вiднайти себе. Iснувала тiльки одна рiзниця: вiн не шукав, бо не знав про її iснування, а я — бо не хотiла знати…

Тим часом вовчиця почала ночами навiдуватись до дверей нашого хлiва. Про це свiдчили слiди її лап. Єдине, що спало менi на думку, це вбити її самiй, аби вночi кинути її холодне тiло десь бiля села. Бо я не хочу позбуватися сенсу життя саме тепер, коли Господь привiв мене на цю прадавню полонину, неподалiк котрої, за розповiдями гохобердорфцiв, жив старий та жахливий Альмгайст; давно, принаймнi так кажуть (а хто каже, не знаю, бо всi розповiдi про нього починаються i закiнчуються таємничим «кажуть»), вiн вбивав нечестивих пастухiв, котрi наважувалися не вiрити в нього, духа альпiйських полонин. Тут менi вiдкрилась одна з таємниць: людина не народжується людиною. Вона нею виховується. Та менi не ставало легше вiд цього.

Але вовчиця, гнана голодом та холодом (а може, ще й самотнiстю?… Та нi, таке поняття як самотнiсть їй не вiдоме, бо самотнiсть тварин — це не втеча вiд власних страхiв та комплексiв, як у мене, це — звичний стан несвiдомостi), приходила до нас попiд вiкна. Завжди безшумно, мов Альмгайст, гiрський дух, його величнiсть Привид, котрого так боялись легковiрнi тiрольцi. Я майже нiколи першою не чула її крокiв, хоча спала чутливо, немов маленький, виморений життям зi мною, Флооро. Я розумiла, що вiн так довго не зможе, йому важко тут, у в'язницi з чотирьох стiн, вiн хотiв до них, своїх довгошерстих, давно не стрижених побратимiв, котрi вже