Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Першим завжди вiдчував вовчицю Флооро. Здавалося, у нього була фантастична тваринна здатнiсть чути не лише звуки. Ми саме спали. Як уже повелось у нас вiднедавна, я лягала бiля хлопчика, обiймала його однiєю рукою, а вiн, насторожено глипаючи на мене, ще десь годину не мiг заснути, бо мiй запах не будив у ньому довiри до мене.

Вiн сприймав свою найнiжнiшу виховательку за iстоту з iншого, не його свiту. Малий не мiг нiяк зрозумiти, що ось ця низькоросла жiнка, двонога iстота, котра пахне зовсiм не вiвцею, може бути для нього чимось таким, чим були мами-овечки iз невимитим вим'ям. Iнколи я геть втрачала глузд. Спочатку заходила до хлiва, вилежувалася на вкритiй сечею та дрiбним послiдом пiдстилцi, потiм притискала до тiла баранчикiв, i тiльки так поверталася до сина.

Спав вiн завжди неспокiйно, i тому, коли вовчиця (а може таки татцельвурм?), одним словом, коли невiдома iстота пiдкрадалась до нашого обiйстя, маленький Флооро якимось енним чуттям вiдчував щось не те i вовтузився на пiдлозi, сопучи та голосно дихаючи. Спочатку я не надала цьому належного значення, думаючи, що мiй хлопчик, як це часто траплялось, просто тужив за звичною йому обстановкою.

Але одного разу вранцi, коли альпiйське сонце сповiщало про близький кiнець зими, я вийшла за чимось на подвiр'я і помiтила на гладенькiй поверхнi високого снiгу вiдбитки її лап.

Забувши про свого хлопчика, кинулась по свiжих слiдах, аби вiднайти її лiгво. Але хитра тварина, як я i припускала, ховала свої слiди у володiннi густого лiсу.

Вiдтак засмучена, стомлена, повернувшись додому, я не побачила як завжди апатичного хлопчика, котрий сидiв або лежав на овечiй шкiрi, та тiльки iнодi водив за мною очима. Серце боязко тьохнуло, але вiдразу, разом iз серцем та скрипом дверей, тьохнуло щось i пiд високим смертним ложем Марчелло. Ставши на колiна, я зазирнула туди, i побачила свого хлопчика. Його перекривлене обличчя щемiло фiзичним болем та нерозумiнням цього болю: лiва скоцюрблена ручка лежала витягнута, i вiн дивився то на неї, то на мене, можливо, уперше вiдчуваючи сильний фiзичний бiль. Його обпечена шкiра набубнявiла пухирцями, i єдине, що я знала ще з дитинства, то це те, що до рани потрiбно прикладати курячi жовтки. А оскiльки про курку та яйця тут зовсiм забула, так само, як i не пам'ятала про свiй колись розбещений смак (вiдмовлялася на кораблях вiд простої їжi, бо — нам подавай тiльки делiкатеси), то я просто простягнула до свого хлопчика руки. I тодi рухнула лавина в моїй головi. Вона падала так звисока, бо гори, що накопичували її, були занадто гостроверхими, що я вiдразу, бiля лiжка, лiгши на пiдлогу, вхопилася своїми короткими руками за голову, яка знала тисячу зачiсок, кольорiв та типiв завивок, i скиглила, зцiпивши зуби.

На овечих очицях Флооро не було i тiнi слiз, бо ж сльози — це те, чому можна навчитися вiд людей, реагуючи на свої або чужi емоцiї.

Через кiлька годин хлопчик таки вилiз зi свого сховку, аби бiльше нiколи (а часу нам уже майже не залишилось) не пiдходити близько до камiна. Хоча ранiше любив грiти свої дитячi атрофованi кiсточки бiля жовто-палючих язикiв, годинами безтямно дивлячись на чудернацьку гру полум'я.

Обпiкшись, бо ж хотiв вiдчути те, що йому подобалося, ще ближче, бiльше нiколи не сiдав на моє улюблене мiсце. Тримався осторонь. Пам'ять таки животiла спалахами у його головi, аби не зiтерти iнстинктiв виживання.

Того самого вечора, коли я вкотре ходила кiмнатою (а у мрiях була уже порослою шерстю ягницею, яка бiльше не думає про життя), я раптом згадала про мазану пiч надворi — у таких печуть фермери хлiб. Кинулась до неї, вiдчуваючи, що саме в її черевi лежатиме щось важливе. Адже тiльки там я нiчого не шукала.

I таки не помилилася, бо там була iсторiя Флооро. У списаному на початку товстому зошитi йшлося про зиму мого приниження, про лавину, котра закинула мене до пiдвалу, вберiгши моє життя i вiдiбравши Кевiнове, аби дати зрозумiти менi котрусь iз iстин, що я їх або розгубила, або не зрозумiла.

У щоденнику старий писав про Герлiнде та про Марiйхен, яка, живучи у материному зимiвнику, час вiд часу навiдувалась до старого.

Фатальна ж подiя трапилась пiд час лавини, коли Чавакута, взявши Марiю силою, зачав iз нею мого синочка Флооро.

Щоденник Марчелло виявився говiркiшим за свого власника, бо розповiв менi те, що приховував старий.

Iнколи вночi, виморена голодом та зимою, вовчиця тихо пiдкрадалась до вiкна. Тодi Флооро починав дихати зашвидко та заглибоко. Двiчi я навiть бачила її трагiчнi обриси. Але таємничого татцельвурма бiля неї не було. Та й не вiрилося менi, що вони можуть ходити по здобич у парi.

Тим часом, гортаючи книги Марчелло про диких дiтей, я дiзнавалась багато нового. До прикладу, що у двох iндiйських сестричок, Амали та Камали, по-котячому блищали в темрявi очi. Уявити собi людськi змiни аж до такої мiри було не пiд силу. Хоч я i мала вже ось тут, бiля себе, свого маленького баранчика.

Iнколи я блукала горами, доки вечори не застилали вiд мене снiг, що вбирав у свої бiлi пухкi килими слiди життя та мовчання. Блукала, доки одного разу, вже пiсля того, як помiтила вовчi пастки, почула перший пострiл, що розкотистим громом розколов нашу сповнену зусiбiч таємницею тишу на друзки страху. Через кiлька годин, коли я, налякана такими смiливими дiями селян, переховувалась у заметенiй снiгом дерев'янiй хижцi, що впиралася кам'яно-бетонними ногами у похилий берег гори (у нiй пахло духмяним сiном, що його господар, мабуть, ще не так давно, як тiльки-но худоба поїла всi домашнi запаси, забрав до стодоли), почула