Читати книгу - "Слово після страти"

Пройшовши кілометрів зо два лугом, я наткнувся на річечку. Ліг на траву і спраглими устами припав до води. П'ю — не можу напитися. Трохи перепочивши, знову п'ю. Після цього лягаю на зелений барвистий килим із трави і квітів і заплющую очі. Забуваю навіть про голод, що досі нестерпно мучив мене. Знову й знову думаю про свого вірного друга, щирого польського хлопця Стася, з яким так мало було прожито і так багато пережито. Де він зараз? Як безглуздо ми розлучилися!..

Перепочивши, вирішую помитися і привести в порядок свій одяг. Капелюха й перуку я загубив ще під час купання в котловані. Та біс із ними. А от фінки шкода, її теж не стало. Передусім треба знищити всі сліди мого перебування на шахті. Я подер на дрібні шматочки аусвайс і кинув у воду.

Потім одірвав розпізнавальний знак із літерою «Р», Після цього роздягнувся, старанно витрусив і виправ увесь одяг і розстелив його в кущах проти сонця. Довго купався сам, але кляте вугілля без мила не так легко було відмити, навіть із допомогою віхтя із якоїсь цупкої трави.

Поки сох мій одяг, я лежав голічерева і жував гіркі стеблини, щоб хоч трохи вгамувати голод. Вечоріло. Лугом повзли й видовжувалися тіні од кущів і дерев. Я одягнувся і, зорієнтувавшись, у якому напрямі треба йти, подався до лісу, що синів на видноколі.

Минуло чотири доби від дня втечі з табору шахти «Гогенцоллернгрубе». Я пробирався на схід. Удень залазив у якісь кущі або лісові хащі, а вночі йшов. Харчувався тим, що знаходив у полях: редискою, морквою, молоденькою, дрібною, як горох, картоплею, жував ще зелене колосся жита. Втома і голод валили з ніг, але я примушував себе йти. Міста й села, що траплялися на дорозі, обходив. Не раз доводилося петляти зайцем, уникаючи зустрічей з людьми. Бувало й так, що воля, куплена ціною смертельного риску, повисала на волосинці, та досі щастя було моїм супутником.

На п'ятий день після втечі я лежав у кущах на околиці загубленого в лісах хутірця. Всі думки крутилися навколо одного: як би розжитися на шматок хліба, бо зелень і овочі в сирому вигляді майже не тамували голоду. Їсти хотілося страшенно. Паморочилася голова, перед очима пливли жовті кола, зрадлива кволість розливалася по всьому тілі. Я вирішив спробувати щастя на хуторі і почав скрадатися до крайнього дворища.

За кам'яною огорожею був розкішний сад, з якого визирали двоповерховий будинок, критий червоною черепицею, і кілька господарських будівель. Високим зеленим житом я непомітно пробрався до огорожі, прослизнув у хвітрку і зачаївся в кущах бузку, що ріс поблизу короварні. Звідси почав стежити за всім, що відбувалося в господарському дворі. Невдовзі я побачив трьох білявих дівчат у синіх робочих комбінезонах. Вони заходилися підмітати брукований просторий двір. Працюючи, дівчата перекинулися кількома словами, і я зрозумів, що вони польки.

Ось із будинку вийшов літній опасистий чолов'яга з чималим пузцем. На голові в нього був зелений капелюх із барвистою пір'їною. Рукава картатої сорочки закасані по лікті обличчя й шия загорілі на сонці. Поверх сорочки на ньому була чорна камізелька. З усього видно — господар. Пихкаючи неправдоподібно великою, вигадливо вигнутою люлькою, він вийняв із кишеньки жилета годинника, подивився на нього, потім глянув на сонце, що сідало, щось сказав дівчатам і, трохи постоявши, пішов.

Одна з робітниць поставила під корівником мітлу і кудись зникла. За півгодини вона пригнала з паші вісім червоної масті корів. Ліниво ремигаючи, корови пішли у хлів. Одна з дівчат принесла. біле емальоване відро, накрите марлею, і невеличке відерце, очевидно, з водою. Друга несла за нею білу ганчірку і маленький стілець. Третя приволокла два великі бідони і поставила їх біля корівника. Почалося доїння корів.

Сутеніло. Ось із корівника вийшла одна білявка з повним відром молока. Я нагукав її. Бід несподіванки дівчина здригнулася й мало не випустила з рух відро. Потім озирнулася довкола і, очевидно, впевнившись, що господаря поблизу немає, підійшла до моєї схованки.

Плутаючи польські слова з російськими, дуже хвилюючись, я заговорив до неї:

— Дівчино, я росіянин… тікаю з Німеччини… кілька днів нічого не їв… ради самого Єзуса… прошу вас: не виказуйте мене і, коли можете, принесіть шматок хліба, бо з голоду так охляв, що далі не можу йти…

— О Єзус Марія! — вигукнула вражена дівчина. В її очах застиг переляк.

— Дівчино, не бійся мене, — почав я благати. — Якщо не можеш дати хліба, я піду, тільки не кажи нікому, що бачила мене тут.

— Почекай тутай, не бійся, — сказала дівчина і пішла в корівник.

Минуло з півгодини. Я не знав, що робити: тікати звідси чи ждати далі? Уже зовсім смеркло, зійшов місяць уповні, дружно засюрчали коники. По дорозі до моєї схованки я побачив дві дівочі постаті. Одна несла маленьке відерце, а в руках другої був якийсь згорток.

— На, пий, — простягла до мене відерце одна.

Я жадібно пив тепле піняве молоко, а вони вражено дивилися на мене, наче на вихідця з того світу. Після того, як я напився досхочу, друга, дівчина подала пакунок і пошепки мовила:

— Тепер іди, руський. Кшися проведе тебе, бо тут залишатися небезпечно.

Молоко, яке я не допив, Кшися злила в пузату пляшку і, взявши мене за руку, повела з двору. Ми вийшли на путівець і пішли полями, що купалися в місячній пороші.