Читати книгу - "Беззаперечна правда"

Ми почали їздити по смокерах усього Північного сходу. Перш ніж ми сідали в машину, до нас підходив Кас.

– Цей бій будуть дивитися кілька моїх друзів. А я чекатиму на телефонний дзвінок. Сподіваюсь, що коли вони мені подзвонять, вони хвалитимуть тебе і маритимуть тобою, – казав він. Я ніколи цього не забуду. «Говорити й марити». Це запалювало мене, і я переповнювався нетерпінням на всю нашу шестигодинну поїздку. Я ні на хвилину не міг заспокоїтися. Я не міг дочекатися, коли вийду на ринг і почну бити цих шибздиків. Один хлопець прийшов на бій зі своєю дружиною і маленькою дитиною, а я вирубив його.

Кас прийшов на мій п’ятий бій до смокеру у Скрентоні. Я бився з хлопцем на ім’я Біллі О’рурк у Скрентонському католицькому молодіжному центрі. Біллі було сімнадцять, і я сказав, що мені теж сімнадцять, тому що це була проаматорська ліга. Перед боєм Кас підійшов до О’рурка.

– Мій боєць просто вбивця, – сказав Кас. – Я не хочу, щоб ти постраждав.

Це був мій найважчий бій. У першому раунді я продовжував валити цього хлопця, але той навіжений білий псих продовжував підійматися. І він не просто вставав, від підхоплювався розгойдуючись. Чим більше я збивав його з ніг, тим більше він вставав і гамселив мене. Я надер йому дупу в першому раунді, але в другому була просто війна. Ми билися вже три раунди, і Тедді не хотів ризикувати, приймаючи невірне рішення.

«Послухай, ти любиш поговорити про те, яким класним ти хотів би стати, про те, як-то бути великим, і про всіх цих божевільних бійців. Зараз слушна нагода. Давай назад на ринг, продовжуй його лупцювати й рухати головою».

Я встав із табурета, вийшов і двічі збив із ніг О’рурка в третьому раунді. Він був увесь у крові. Наприкінці сутички він притиснув мене до мотузок. Але… бум‒бум‒бум… Я підвівся, а він пішов у нокдаун. Натовп божеволів. Це була битва вечора.

Кас був задоволений моїм виступом, але сказав: «Ще один раунд, і він би тебе вимотав».

У травні та червні 1981 року я вирушив на свій перший чемпіонат – юнацьку Олімпіаду. На той момент у мене за плечима було близько десяти боїв. Спочатку ти маєш виграти місцевий турнір, потім – регіональний, а потім змагаєшся в Колорадо за національний титул.

Я виграв усі регіональні змагання, і ми з Тедді полетіли в Колорадо, а Кас сів на поїзд, тому що боявся літати. Зайшовши до роздягальні, я згадав, як поводилися мої улюблені герої. Інші діти підходили до мене і простягали руку для рукостискання, а я тільки посміхався і повертався до них спиною. Я грав свою роль. До мене говорили, а я просто зиркав на нього. Кас багато часу приділив розповідям про те, як маніпулювати опонентом, спричиняючи у нього в душі хаос і плутанину, а самому залишатися спокійним. Я викликав такий хаос, що кілька бійців програли мені, просто поглянувши на мене, тож їм не довелося битися зі мною пізніше. Я виграв усі свої бої нокаутом у першому раунді. Я виграв золото, нокаутувавши Джо Кортеса за вісім секунд – рекорд, який, як на мене, ніхто не побив і донині. Я йшов своїм шляхом.

Я став місцевим героєм після того, як виграв ту золоту медаль. Касу подобалася увага, яку я отримував. Він любив світло софітів. А я не перестав думати, яке це все шалене. Мені ледве виповнилося п’ятнадцять років, і половина моїх друзів у Браунсвілі були мертві, пропали без вісти або вбиті. У Кетскіллі у мене було не так вже й багато друзів. Школа мене не цікавила. Ми з Касом уже визначились, чого хочемо добитися, тож школа лише відволікала нас від цієї мети. Мені було плювати на те, чого вони мене вчили, але у мене було сильне бажання вчитися. Тому Кас заохочував мене, і я читав деякі книги з його бібліотеки. Я читав книги Оскара Уайльда, Чарльза Дарвіна, Макіавеллі, Толстого, Дюма й Адама Сміта. Я прочитав книгу про Олександра Македонського. Я любив історію. Читаючи історію, я дізнався про природу людини. Я пізнав серця людей.

У школі в мене не було серйозних проблем, хіба що я одного разу вдарив пару учнів і був відсторонений за це від занять. Просто мені там було незатишно. Деякі студенти могли сміятися з мене, але ніхто мене не задирав. Кас сказав директору моєї середньої школи містеру Бордіку, що я особливий і що «йому потрібно потурати». Містер Бордік був хорошою людиною, і щоразу, коли виникала проблема, Кас ішов до школи, робив пальцями оцей свій італійський жест, і я повертався в школу. Щовечора я повертався о п’ятій годині додому і йшов на дві години до спортзалу. Вечорами я читав книги про бокс, дивився фільми або розмовляв із Касом. У вихідні я вставав о п’ятій, пробігав кілька миль, їв, дрімав, і опівдні повертався до спортзалу. Протягом тижня я бігав у школу і назад.

До того всього я пробігав ще безліч додаткових миль завдяки навіженому контролеру Касу. Наприклад, я пішов на шкільні танці, які мали завершитися о десятій вечора. Касу я сказав, що буду вдома об одинадцятій. Після танців усі залишилися ще трохи потусуватися, тож я зателефонував Касу і сказав, що буду вдома трохи запізно, бо саме чекаю на таксі.

– Ні, зараз же біжи додому. Біжи. Я не можу чекати на тебе, – гаркнув він.

Кас не любив роздавати ключі, бо боявся, що ми їх загубимо. На мені був костюм-двійка і гарні туфлі, але Кас хотів, щоб я біг додому цієї самої миті.

– Пацани, мені треба йти, – сказав я своїм друзям. Усі знали, котра зараз година. Раз Кас сказав, отже, треба йти. Тож я пішов на фіг звідти.

Одного дня я гуляв із друзями, ми пили та тусувалися; і ось вони мали намір висадити мене біля мого будинку, як я побачив через вікно Каса, який спав у своєму кріслі, чекаючи, коли я прийду додому.

– Розвертай. Вези мене до себе. Я не хочу зв’язуватися із Касом, – сказав я.

Щоразу, коли я повертався додому запізно, він видзьобував мені нову дірку в дупі. Я намагався тихенько прокрастися сходами, але вони були старими та скрипіли, і я ловив себе на думці, що знову проколовся. Я повертався додому з кіно, отримавши попередньо дозвіл Каса піти туди, і Кас уже чекав на мене в дверях, щоб