Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

(Репліка з місця: «Світовий рівень поезії також не стоїть на місці, він рухається вперед, і його треба випереджати»).

Віктор Іванисенко:

— Ну що я скажу вам на це? Дай боже… (Оплески)

Максим Рильський:

— Кожна аудиторія вправі реагувати на виступи промовців, але є такі промовці, яких репліки із залу обезкуражують, тому я прошу, товариші, хто хоче висловити свої думки — прошу на трибуну. Слово має Абрам Кацнельсон.

Абрам Кацнельсон:

— Ми думали зустрітись трохи інакше, за столом з книжками в руках. І я саме так і готувався до цієї зустрічі.

Коли я вперше побачив книжку Вінграновського, вона мені нагадувала популярну брошуру, яка виходила до війни про люїзит, іприт і ін. Поезія — це краса, і поезія повинна починатися з обкладинки книжки. Ми повинні турбуватись про те, щоб зовнішній вигляд книжок відповідав нашим смакам. Я висловлював цю думку художникам, які оформлюють наші книжки. Вінграновський був учнем Олександра Довженка, який не писав віршів, але був поетом. У Довженка є зауваження про те, що є багато спільного між кіносценарієм і поезією, віршами. Він говорив, що спільним між поезією і кіно є лаконізм і виразність. Естетичні положення учителя для учня, як правило, обов’язкові.

Перший розділ збірки Вінграновського названий «Світ без війни», тут мова йде про мрію людства, щоб світ був без війни. Тут невелика поема «Демон», найбільший вірш — «прелюд», який так і зветься «Прелюд № 1», мені здається він найбільш сильний (зачитує). Тут відчуваються шевченківські інтонації.

У творі «Демон» є багато цікавого, і треба мати на увазі, що демон — це не тільки злий дух. Вінграновський каже, що це дух землі, тобто автор бере цей образ значно ширше, і якщо взяти цю тему так широко, то треба було б і правильно завершити її. Але кінець не дає відповіді на запитання Демона: куди мені йти?.. Тому мені й здається, що поема не завершена. А для завершення цієї теми — великої і відповідальної — треба бути великим мислителем і художником. Заважає поетові деяка абстрактність, ускладненість образу. Хоч це характерно для Вінграновського, я писав про це, і саме в цьому творі недостатньо лаконізму і виразності. Тут велике багатослів’я, тяжіння до складних слів.

Прелюд «Проклятий». Тема прекрасно замислена. Була досить різка критика з приводу того, що тут наводиться перелік усіх комуністичних партій світу, але тут говориться про те, що комуністичні партії радяться і дні, і ночі про долю людства на землі, тут відчувається турбота про судьби людей, про мир і щастя, за що й борються комуністи. Можливо, цей перелік задовгуватий, але він має своє призначення, він виправданий.

Другий розділ «Чуєш, Дніпре мій…». Тут багато цікавих віршів, мені найбільше подобається сонет «Індустріальний». (Зачитує). Це я вважаю одним з кращих віршів про міць України. Мені подобається вірш «Прадід», хоч у Вінграновського реалізм виражається в умовній формі; великі реалісти завжди змальовували життя не тільки життєво, а й умовно, і це цілком виправдана форма.

Дорогі друзі, я все ж таки за те, що метафорична ряснота не повинна затьмарювати основної думки, яка має бути ясною і дохідливою читачеві. Сонет «Зоря» (зачитує). Я читав його кілька разів, і скільки не сяє ця зоря, для мене так і не стало ясніше від цієї зорі.

Микола Вінграновський — це поет, який має свої особливості, на це треба зважати. Як один критик сказав «З туманностей народжуються планети…» І хочеться побажати, щоб планета Вінграновського вище злетіла на орбіту і щоб живилась вона з джерел високих дум і почуттів.

Віталій Коротич:

— Я не готував свій виступ, щоб говорити про творчість цих поетів, яких ми чули тут. Я сприймаю нашу нараду як інтерес до тенденцій, які виявились останнім часом у поезії. Те, що ми зібралися сьогодні, є досить симптоматичним.

У нас є велика кількість поетів, які дивляться на світ крізь щось рожеве; я радий, що поети, які тут виступали, починають відходити від цього і нарешті відмовляться від того, щоб саме так дивитися на світ.

Молоді поети, як і всі поети взагалі, потребують критики. Критика повинна розглядати не тільки твори поетів, а й їхні погляди, і треба, щоб ця критика обов’язково була доброзичливою.

У нас зараз ведеться дискусія про творчість і погляди молодих, про формалізм у літературі. Якось особливо сприймалися статті в «Радянській Україні», в інших друкованих органах, де була критика на твори Вінграновського. Зокрема, мова йшла про розділові знаки у віршах, на цьому акцентувалось, хоч справа пунктуації більше стосується Інституту вдосконалення учителів, а не Спілки письменників. (Пожвавлення. Оплески).

Мова йшла про простоту і простизм, але це зовсім різні речі. Не можна розглядати простоту як спрощення. Зараз мене бентежить ось що. Ми говоримо про велике громадянське звучання, яке повинно бути у віршах наших поетів, з цього погляду мені близькі і приємні вірші Симоненка. У нас часто кажуть: якщо поети пишуть деякі речі, які не прийнято висловлювати, то це буде на користь ворогам. Якщо ми взялися писати, то, перш за все, повинні писати правду. Будувати найпередовіше суспільство і йти до нього шляхом приховування правди — це зовсім незрозуміла річ, і ми повинні виправляти всіх тих, хто намагається йти саме цим напрямком.

Вірші Вінграновського і Симоненка мені близькі й зрозумілі. Ми всі повинні намагатись писати так, щоб наша поезія знайшла шлях до сердець людей. Те, що ми чули тут, є прологом до великої творчості, до якої прагнуть усі молоді поети.

Є всі підстави сподіватися, що молоді поети писатимуть так, як Рильський, Сосюра, Тичина.

Степан Крижанівський:

Було б неправильно тут ділити аудиторію на критиків і поетів. Мені сподобався виступ Коротича. Немає, на мій погляд, потреби, як це зробив Абрам Кацнельсон, розглядати кожний вірш окремо, бо у кожного з нас є своє сприймання того, що ми читаємо, бачимо, відчуваємо. Мова йде про напрям розвитку нашої поезії. Приємно, що наші останні