Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

Друге питання — про простоту, про що говорив Коротич. Простота і спрощення — це зовсім різні поняття.

Микола Нагнибіда:

— Чому потрібнно поняття простоти переводити на спрощення?

Степан Крижанівський:

— Я не сказав цього і не намагаюся цього робити, але справді різна буває простота, далеко не кожна простота — це ідеал, до якого ми повинні прагнути. Найкраще про це сказала Ліна Костенко (віршує). Справді, до простоти треба йти через великий пошук, через шукання свого почерку.

У поетів Вінграновського і Симоненка є громадянська тема, намагання сказати свою правду. Вінграновський до того ж, і прекрасний оратор. У Симоненка чудові поезії, у них є своя програма, про це свідчать гострі вірші, які порушують всі ті питання, що розвинуті в моральному кодексі будівника комунізму. Перш за все — це боротьба з міщанством, у цьому наші молоді поети виступають дуже сильно. Для нас, представників соціалістичного реалізму, головним повинно бути ствердження наших комуністичних ідеалів, краси і змісту нашого мистецтва.

І ще одне зауваження щодо напрямків розвитку. У менє була невеличка суперечка з Вінграновським, який сказав: «Не говоріть мені про реалізм…» Справді, його поезія романтичного наповнення, але це не заважає говорити правду, це поглиблює реалізм, і саме на цьому зростає наша поезія. Але у Вінграновського, якого я дуже поважаю, є і слабкі твори («Троянди розквітають…» та ін.), це не може бути визнано висотою нашого мистецтва.

Я бажаю нашим молодим поетам справжнього творчого успіху, великого розквіту в нашому прекрасному мистецтві соціалістичного реалізму.

Максим Рильський:

— Тут є дві записки, де мова йде про простоту і складність поетичних творів, зокрема згадується «Фауст». Товариші, згадаємо, що ще на 1-му з’їзді письменників Радянського Союзу мова йшла саме про це. Тут зовсім ніхто не закликає до спрощеності. До речі, я не вважаю, що у «Фаусті» найкращим є його складність, яка робить його доступним далеко не для всіх читачів.

Леонід Коваленко:

— На мій погляд, обговорення двох книжок поетів дуже цікавих, складних, але зовсім різних на одному засіданні — це справа недоцільна. У майбутньому не треба практикувати організацію таких вечорів. Товариші висловлюють свої думки про твори Симоненка, якого я дуже люблю, і про твори Вінграновського, якого я також дуже люблю. Я хотів би посперечатися.

Щодо критики творів молодих поетів, яка почалась на сторінках нашої газети «Радянська Україна», сказано було дуже скромно. До речі, газета ця дуже нудна, хоч я акуратно передплачую її. Мені здається, що ключ до цієї критики було підібрано неправильно. Візьміть виступ студента з Ніжина, виступ безвідповідальний щодо поезії Вінграновського з боку редакції. Справа в тому, що виступ цей був в основному позитивний, але газета штучно приховала все те позитивне, що було у статті автора. І в заголовку акцентувала саме на негативному, про що згадувалось у статті. Це необ’єктивний, недозволений для друкованого органу прийом.

Щодо пунктуації, якщо взялись критикувати за це, то чому не згадали всесвітньо відомого поета Назима Хікмета. Тоді треба і його критикувати за це, причому більше, ніж усіх інших.

На жаль, розмова про абстракціонізм, формалізм носить у нас безпредметний характер. Учитель Степаненко закинув сюрреалізм Драчеві. Я впевнений, що Стипаненко навіть не знає, що це таке — сюрреалізм. Звідки він може знати, що це таке: вся суть у тому, щоб якийсь ярлик наліпити молодим поетам. Ми повинні огороджувати наших молодих товаришів від цього. Треба критикувати їхні недоліки, це безперечно, але щоб критика була конкретною, корисною і, безперечно, об’єктивною.

Микола Нагнибіда:

— Ми зібралися для того, щоб обговорити книжки…

(Шум в залі. Голоси: «Він правильно говорить!»)

Леонід Коваленко:

— Ми зібралися, як сказав Микола Львович, для того, щоб обговорювати книжки двох поетів. Я цілком приєднуюсь до думки Миколи Львовича, але вважаю, що обговорення цих книжок аж ніяк не може відривати нас від тих думок, про які я говорю.

З місць: «Правильно!» (Оплески).

Мені здається, що треба нагадати одну забуту цитату відомого російського поета, який більше ста років тому сказав про стислість і ясність думки: «Речь критика должна быть ясна, как вывеска, зовущая в кабак…»

Коли мова йде про лаконічність, простоту, то взагалі це добре, але тільки в тому випадку, коли ці лаконічність і простота доносять читачеві думки автора.

Вінграновський і Симоненко вже переросли самі себе, останнім часом вони значно виросли, і добре було б обговорити не тільки їхні книжки надруковані, а й ті вірші які ще лежать у редакціях і чомусь не друкуються. Якщо ряд віршів у Симоненка зроблено надзвичайно добре навіть мудро, по-справжньому художньо, це насамперед «Баба Онися», «Піч» (без останньої строфи, тут правильно зауважили це) й інші, то тенденція «розжовування» відчувається у деяких віршах збірки «Тиша і грім». Я не буду перелічувати ряд хороших віршів, тільки хочу нагадати окремі з них — «Ювілей», «Закохана». Слабший розділ інтимної лірики у цій збірці. Я наведу

два рядки з вірша «Легенда». (Віршує). Банально, заяложено. Якщо ми беремося освіжити любов, тим паче любов саме цього віку, то в цьому значно виграє позиція М. Вінграновського. В багатьох віршах Симоненка знаходимо слабкі, пересічні, банальні образи, розраховані на красивості (скажімо вірш «Спасибі»). Слабенький вірш «Леся Українка». Мені здається, що це вірш студентських літ або замовлений кимось, а не викликаний почуттями автора. А ось закінчення твору «Русь» (зачитує). Заяложеність епітетів не прикрашає віршів. Місцями поет тонко відчуває слово, мені подобається багатство словника Василя Андрійовича, але раптом натрапляємо й на явний несмак. Загалом же Василь Симоненко — це поет з притаманним йому голосом, він помітно зростає, і він виросте