Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Соллі через стіл пильно подивився на мене. Чотири квадратні ярди, котрі нас розділяли, здавалися витівкою циклону, що пролетів над оборою, птахофермою, городом та ірландською фабрикою білизни. Аж тут Соллі підводиться і підходить до мене.

— Люку, — каже він. — Я добряче зголоднів після поїздки. Мені здалося, ти сказав, ми нарешті спробуємо справжнього харчу. Я забираюся звідси на пошуки чогось нормального. А ти можеш залишатися і бавитися з цим іграшковим харчем, якщо хочеш.

— Зачекай хвилинку, — кажу я.

Я підізвав офіціанта і черкнув «С. Мілз» на звороті чека на тринадцять доларів і п'ятдесят центів.

— Невже ти гадаєш, — мовлю я, — що джентльмени їдять той-таки непотріб, що й матроси на міссісіпському пароплаві? Люди ходять у ресторан скуштувати вишуканих страв.

Я вийшов на вулицю й поплентався за жалюгідним селюком. Аж тут Соллі натрапив на лимарню і відразу помітно повеселішав. Ми зайшли туди, замовили й одразу оплатили двоє сідел. Одне мало масивну передню луку зі щирого срібла і було прикрашене орнаментом та п'ятнадцятисантиметровим кантом із гірського кришталю і фальшивих рубінів навколо крил. На другому передню луку вкривала позолота, пластинчасті стремена були втричі міцніші за звичайні, а скрізь, де тільки можна, по сідлу бігла мозаїка зі срібних намистинок. Разом тисяча сто доларів.

Потім Соллі прямує в бік річки за «ароматом», що радує його ніс. У брудному завулку, де немає ні дороги, ні тротуарів, ні пристойних будинків, він знаходить те, що шукав. Ми заходимо до халупи, сідаємо на високі стільці серед портових вантажників і матросів та їмо залізними ложками боби. Так, сер, боби із солонющою свининою.

— Я думав, ну от якби таке подавали в ресторані, ото було б діло, — каже Соллі.

— Можливо, — відповідаю я, — кухня нашого готелю здається неперевершеною деяким панам, але я надаю перевагу табірдоту[26].

Тільки-но ми покінчили з бобами, я витяг Соллі з тієї брудної подоби кубрика під вуличний ліхтар і дістав свіжу газету, розгорнуту на сторінці з культурними подіями Сент-Луїса.

— Перейдімо до розваг, — кажу я. — Сьогодні в Сент-Луїсі йде п'єса Гола Кейна, у драматичному театрі ставлять «Гамлета», ще є Головгорнська ковзанка, Сара Бернар і комедійна трупа Шейплі Сайрена. Я схиляюся до думки, що Шейплі…

У відповідь цей здоровий, багатий і розважливий чоловік потягується так, що ледве не вибиває руками вітрини крамниць на другому поверсі, й гучно позіхає.

— Піду я, напевно, спати, — каже він, — о такій порі я звик простягати лапи. Бачу, Сент-Луїс містечко так собі, га?

— О так, — підтверджую я, — коли сюди провели залізницю, місто втратило шарм. Кредитно-будівельні товариства і ярмарки практично його зруйнували. Мабуть, нам справді час повертатися в номер. У Чикаго все буде по-іншому. Взяти білети на завтрашній потяг до Чикаго?

— Та можна, — згоджується Соллі. — Хоча ці міста якісь усі однакові.

Ви, мабуть, уважаєте, що в Чикаго багатий мандрівник і його персональний провідник не нудьгували, адже місто не може поскаржитися на відсутність людей і розваг, здатних позбавити сну гостя з провінції. Але тільки не пана із пампасів, який зростав на підніжному кормові! Я водив Соллі до театрів, катав на автомобілях і яхтах, годував вишуканими вечерями з шампанським — словом, долучав до принад цивілізації, які змусять будь-кого забути тихе сільське життя. І все марно. День у день Соллі марнів. Оскільки моя зарплатня поступово перетворювалася на примару, я вирішив пустити у гру козирі. Ніби між іншим згадав про Нью-Йорк і натякнув Соллі, що великі міста Заходу — це лише брама до захованого за мурами великого міста Танцюючих Дервішів.

Та коли я повернувся із залізничної каси, Соллі зник. На той час звички патрона не були для мене таємницею, тому через пару годин я відшукав його у лимарні. У власника були якісь нові ідеї щодо спинок і попруг сідел, запозичені у канадської кінної поліції. Соллі не просто пожвавішав — він ожив, очі заблищали; приблизно дев'ять сотень доларів залишилися в крамниці.

На залізничній станції я телеграфував знайомому власнику тютюнової лавки і домовився зустрітися з ним на Двадцять Третій вулиці біля переправи. Я попросив його принести перелік усіх лимарів у Нью-Йорку. Хотілось заздалегідь знати, де шукати Соллі, коли той знову від мене дремене.

А тепер слухайте, що трапилось у Нью-Йорку. Я сказав собі: «Друже Шехерезаде, ти маєш за будь-яку ціну змусити сумного султана з кислим виразом обличчя закохатися у Багдад — або на тебе чекає мотузка». Та в глибині душі я сумнівався в успіху операції.

Я годував Соллі чудасіями, як годують людину після довгого голодування. Показав йому конку на Бродвеї і пороми Стейтен-Айленду. А потім буквально засипав Соллі сюрпризами, не забуваючи притримати найпікантніше про запас.

Наприкінці третього дня у Соллі на виду був написаний такий смуток, як у трьох тисяч сиріток, разом узятих, коли ті спізнилися на прогулянку на пароплаві, а я щогодини дедалі більше занепадав духом, міркуючи, як мені догодити Соллі й не втратити свою тисячу. На вид Бруклінського мосту його тягло на сон, хмарочоси були чимось понад його розуміння, білетери здатні були розштовхати ковбоя під час перегляду наймоднішого водевілю хіба що втрьох.

Одного разу мені здалося, що потяг зрушив. Того ранку, доки Соллі спав, я приладнав манжети на його рукави, а ввечері витягнув його подивитися на клітку з мавпами, яку виставили в одному з найбільших готелів міста. Тварини весело носилися по клітці, а вишукана публіка годинами за ними спостерігала. Раптом Соллі ні сіло ні впало хрипко засміявся — так наче хтось пересунув похідне ліжко з поламаним коліщатком. Це було вперше за три тижні. У мені зажеврів промінчик надії.

— Ти правий, друже, — кажу я. — Вони такі смішні й хороші, як мальовані!

— Мені