Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

і пояснення його дивного світу: все діється за законом вічного ритму, числа й математичної гри. О, яке дивне видіння! Наче погляд у казковий світ: Гіпатії раптом здається, що нема ніяких чисел, окрім одиниці. Все інше — лише примхливе віддзеркалення єдності в лабіринті ума. Сонце — одне. Людина — одна. Земля — одна. Сім’я — одна. Народ — один. Людство — одне. Світ — один. Душа — одна. Спільнота всіх душ — єдина. Десь тут, десь в цій ідеї лежить пояснення роздрібнення світу на безліч явищ, десь тут прихована і таємниця об’єднання, завершення всіх чисел у Великій Одиниці. Чи не про це мріяв славетний Піфагор, оспівуючи гармонію сфер?

Нарен слухає міркування Гіпатії, вражено поглядає на неї з-під кошлатих брів.

— Твій розум, Паті-дева, не для жіночого тіла. В твоїм тілі живе душа великого ріші. Тяжко буде нести таке незвичайне поєднання: мудрість і ніжну красу. Бережись, Паті-дева…

— Чого ж берегтись, гуру Нарен? — усміхається Гіпатія. — Хіба ти сам не навчав мене, що життя — лише гра богів, що все минає, що щастя у вічному віддаванні? Що загрожує мені, моїй невмирущій душі?

Нарен мовчить, задумливо поглядає на її розквітле обличчя, на бездонні блакитні очі; і скорбна зморшка лягає на його бронзовому чолі. Певно, добре знає закони цього світу старий гуру, та не хоче заздалегідь тривожити юну ученицю.

Пустеля лишається позаду. Гори громадяться до неба, виблискують крижаними хребтами, спонукають до роздумів та урочистості. Перед караваном розкривається розкішна долина Інду, вирують буйні, шалені води, мліють у гарячому мареві густі ліси, селища і міста.

Караван на плотах переправився на той бік. Магараджу чекала процесія слонів з погоничами. Гіпатію посадили в казковий паланкін, вона з острахом поглядала на землю, сидячи на спині гігантської небаченої тварини. Сата сміялася, обнімала еллінку, яку встигла за дорогу полюбити, як рідну доньку. Магараджа вибрався на переднього білосніжного слона, дав наказ рушати, приязно усміхнувшись Гіпатії.

Дівчина була вдячна володареві за ненав’язливість, за такт, за тонке розуміння її стану, але щось тисло її, гнітило, не давало спокою. Серце підказувало, що людяність володаря — лише гра, яку охоче може собі дозволити багатий деспот. Куди втекти бідній миші від сильного, впевненого кота? Куди податися зайчаті в пустелі від пильного ока орла?

Пливли обабіч шляху бідні села, багаті палаци володарів, дивовижні храми, юрби прочан та оголених садху — святих, а в душі еллінки громадилася все вища гора протесту, непереможної туги і жадоби волі. Сата помітила сум в очах Гіпатії, ніжно торкнулася її плеча.

— Що з тобою, дитятко? Так і не змогла звикнути? Гризе жаль за минулим?

— О, Сато! — припала дівчина до плеча служниці і тихенько заплакала. — Нічого не можу вдіяти з собою. З’їсть мене жура. Умру я в неволі…

— Невже не полюбиш Хара-деву? — здивувалася жінка.

— Не зможу, Сато. Тільки один образ в моєму серці. Дивиться в очі, кличе, не дає забуття…

— Ти як Сіта, — задумливо кивнула Сата. — Така любов — дарунок богів. Може, й добре, що ти така. Вірність проведе тебе крізь нещастя…

— Як проведе? Хто звільнить мене? Ти ж знаєш, що володар нізащо не відпустить мене…

— Знаю, — задумливо мовила жінка. — Відпустить він тебе лише в одному випадку…

— В якому? — скрикнула Гіпатія.

— Тихо. Не кричи. То страшний шлях…

— Кажи! — наполягала Гіпатія. — Я готова на все…

— Ой, не клянися поспіхом, — покивала Сата. — Є такі втрати, що не відшкодуються навіть свободою…

— Хіба є що дорожче від волі?

— А краса? — тривожно запитала Сата.

— Що краса?

— Ти віддала б красу свою, щоб добути свободу?

Гіпатія замовкла, замислившись на хвилю. Краса? Її обличчя, яке привертає увагу чоловіків, її тонкий стан, її граціозність? Важко подумати, що цього не буде, не стане. Але ж воно не вічне, тіло постаріє і краса розвіється, як імла. Що ж тоді та примарна краса? Хіба не краще свобода?

— Я віддала б красу за свободу, Сато…

— Не поспішай, Паті-дева, подумай ще, доки є час. Я полюбила тебе і зроблю те, що ти хочеш, але зваж все, що буде з тобою…

— Що можна зробити, Сато, не мовчи? Я готова на все…

— Гаразд. Я скажу. Ради чого магараджа везе тебе додому, до свого палацу? Чому він закохався в тебе? Бо ти прекрасна! Стань потворною — і ти вільна!

— Потворною? — жахнулася Гіпатія. — Але як?

— Маю траву, яка змінить твоє обличчя, забере красу…

— Навіки? — тривожно запитала Гіпатія.

— Може, й навіки…

— Я подумаю, Сато, — ледве чутно сказала еллінка. — Це так несподівано… те, що ти пропонуєш… Я подумаю…

— Подумай, подумай, бідолашне дитятко… А зважишся — скажи мені… Не бійся, магараджа не каратиме тебе! Я мовлю йому, що то знак богів, аби він не вводив до палацу чужинку…

— Так, мудро придумано, — сказала Гіпатія. — Ось вона — непроста доріженька до волі… Як просто! Але що чекає мене на тій стежині?

— Мука, — зітхнула Сата. — Вірність веде за собою муку, Паті-дева! Не знаю чому, та тільки земля не береже тих людей, які кохають і тримають вірність у серці. Сам великий Мара бореться з ними… Отож зважуйся, я ждатиму до вечора. Та не вичікуй довго, бо вже їхати небагато…

Настала ніч. Гіпатія лежала в паланкіні непорушно, ніби мертва, а свідомість її горіла у полум’ї терзання. Що робити? Що станеться, як вона зважиться на страшну дію?

А втім — не треба гратися з собою. Хоче вона, щоб її полюбив хтось інший? Ні, ні! Навіщо ж тоді юність і краса? Для кого? Щоб жадібні очі роздягали її вдень і вночі? Щоб переслідували кожен її крок? Красу кожен воліє взяти у рабство, поневолити! Прегарні речі, створені майстром, купує багатий нікчема або забирає тиран, щоб насолодитись ними і відчути себе співучасником генія