Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А далі — короткий провал у пам’яті. Короткий для нього, Пауля. Він кліпнув очима і побачив, що він — на ліжку у клініці Служби Життя. Почував себе цілком добре, мав ясну свідомість. Тільки здивувався, помітивши яскраву зелень дерев за вікном: як це могло статися, адже він ще сьогодні вранці прийшов з Академічного містечка до лабораторії на лижах?! Лікар у відповідь промимрив щось невиразне і дав випити якісь ліки…
Лише через тиждень він дізнався, що був непритомний понад сто днів. І що їхньої лабораторії вже не існує: в сусідньому корпусі вибухнув незбалансований гравітрон. І що Март лишився живий тільки тому, що саме в цю мить був біля ліжка непритомного Пауля, далеко від колишнього інституту. Розпитувати про долю “Дельти” не було смислу: навіть якщо її надміцний панцир витримав пекло гравітаційного вибуху, поткнутися до тієї зони можна буде хіба через кілька років, коли хоч трошки знизиться рівень радіації. Про повторення дослідів з суперпозитронним мозком Март і слухати не хотів. Мовляв, спроба не тільки невдала, а й принципово хибна, не кажучи вже про небезпечність для оператора.
НЕВДАЛА!.. Він тоді так майстерно імітував байдужість, що в Пауля не зародилося ніякого сумніву. Але ж саме в ті дні Март писав сповнені розпачу слова: “…Пауль! Друже мій вірний! Я гарячково шукаю можливості дати Йому хоча б зір і мову. Ти уявляєш весь жах становища?! За час твоєї хвороби ми помістили Його в корпус атомохода. Ні, не для того, щоб послати на розжарену Венеру, — хай там повзають бездушні примітивні автомати! Просто Він таким чином одержував можливість самостійно пересуватися і вивчити світ. Спілкуватися з людьми… І, мабуть, усе було б добре, коли б не отой жахливий вибух… А втім, буду щирий до кінця. Як ти вже знаєш, гравітрон вибухнув уночі в переддень свята. Загинув тільки черговий оператор, хоч усе довкола було зруйновано вщент. Каюсь: коли я вперше побачив руїни нашої лабораторії, я подумав лиш одне: “Як добре, що для Нього все скінчилося!” Я наполегливо доводив самому собі, що Він, твій психодвійник, справді загинув і що загибель для Нього була кращою за існування. І водночас знав: нічого з Ним не сталося. Адже корпус атомохода має двадцятикратний запас міцності навіть для жахливих умов роботи на Венері; Його антирадіаційний захист дозволить працювати навіть в епіцентрі ядерного вибуху. Але Він ще не мав найголовнішого: квантових випромінювачів. Отож і не зможе вибратися з завалу самотужки. А допомогти Йому можна буде лише через кілька років, коли спаде рівень радіоактивності.
Вір мені, друже: я ХОТІВ пересвідчитися в Його загибелі. Однак цілий день кружляв на дискольоті над руїнами інституту, повсякчас тримаючи нейтринофор на форсованому режимі. Сьогодні я перехопив Його нейтринограму, — ледь чутну серед “білого шуму”: “… завалений… мікрофони і фотоелементи зруйновано… диск нейтринофора пошкоджено — передачі сприймаю на рівні фону… Мені страшно, Март… Невимовно страшно… Де ти, Март? Хоча б озвися!..”
Пауль, я НЕ МІГ озватися в ту мить! Не міг, бо мені перехопило подих. Не міг, бо нічого було сказати. Не міг, бо моя відповідь скидалася б на спалах блискавки серед ночі, після якого темрява видасться ще густішою і страшнішою: адже Він сприймає передачі нейтринофора з мінімальної відстані, в межах смертоносної зони радіації, де навіть у скафандрі вищого захисту я міг протриматися хіба що кілька хвилин…
Що робити, Пауль?! Як повернути Йому бодай частку людського сприйняття? Як надати Йому можливість хоча б спілкуватися з людьми?..”
На цьому лист кінчався. Март не надіслав його Паулеві. Проте Пауль тепер добре розуміє, чому дванадцять років тому, після зруйнування лабораторії, Март назавжди облишив досліди з позитронними кібернетичними системами і всі зусилля скерував на удосконалення нейтринного зв’язку. За десять років спільної роботи вони вдвох домоглися того, що нейтринофори — важелезні скрині, напхом напхані найскладнішим начинням — перетворилися на портативні, замалим не кишенькові апарати, а радіус їхньої дії збільшився в десятки разів.
Так, Пауль збагнув, задля чого все це робилося. Але усвідомив він і те, що Март недарма змовчав про ув’язненого під руїнами їхньої лабораторії психодвійника людини. Простий логічний аналіз підказував: коли навіть з допомогою примітивного нейтринофора Март зумів перехопити його передачу ще тоді, то нинішня досконала апаратура дозволяє встановити з ним цілком надійний і сталий зв’язок. А Март цей зв’язок і підтримує.
Шукати довелося недовго. В куточку шухляди письмового стола в Марта стояла скринька, повна стандартних бланків нейтринограм. Шукаючи чернетки Мартового рукопису, Пауль бачив цю скриньку, але просто не звернув на неї уваги. А тепер він гортав оці бланки з наростаючим відчуттям жаху та огиди. Всі нейтринограми були підписані однаково: “Пауль, особистий індекс № 0000-000000”; на всіх картках замість характерних реалів були прокреслені прямі лінії, а це свідчило, що надсилач нейтринограми — глухонімий, сліпий, позбавлений нюху і відчуття дотику.
Інформативний зміст карток був надзвичайно стислий і торкався, головним чином, математичних аспектів теорії нейтринного зв’язку.
У Пауля аж мурашки по спині перебігали: адже саме ось цю формулу Март написав там-то і тоді-то; а це твердження вони розробляли спільно… Стривай, чи спільно? Тепер пригадується: як і завжди, першу ідею подав Март…
Зародилася — і дедалі зміцнювалася — жахлива підозра: скориставшись із безпорадного становища психодвійника, який, маючи інтелект академіка, міг, до того ж, працювати двадцять чотири години на добу без перепочинку, Март обернув його на покірного раба! О, як мало було потрібно для цього! Промовити хоч кілька слів до нещасної істоти, передати по лінії нейтринного зв’язку концерт чи репортаж з Марса, — та й годі. Керамічній піні, що відчула себе людиною, не треба ні їжі, ні повітря; запасу атомної енергії в реакторі вистачить на сотні, а то й тисячі років. І тільки в одному ця істота відчувала гостру, ненаситну жадобу, — жадобу свіжої інформації.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.