Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

Пані Моррінда швидко підійшла до них і вручила панові Олвену пакет.

— Ось і ваші легерські! — Вона, мабуть, здогадувалась, що тут відбувається щось не вельми приємне, а проте виконати свою роботу було понад усе.

— Легерські? — Пані Рабена звела брови вгору. — Усе ще смакуєте, пане Олвен?

— Та ні. — Він узяв пакет обома руками. — Ці на подарунок. Мені вони тепер не дуже смакують.

— Так уже й не смакують, — утрутилась Гессі, намагаючись надати своєму голосові трохи більше радості. — Таж ви в нас щотижня трійку купуєте. А крім вас ніхто стільки одразу й не бере!

Вона краєм ока подивилась на лице пані Рабени, але не могла прочитати там нічого, крім зачудування.

— Це ж… наші… — Мати Коулі раптом перестала кусати губи і стискати шаль.

— А ще в нас сьогодні акція: робимо фото відвідувачів. Тож ставайте всі разом гарненько.

Гессі метко підштовхнула пана Олвена до столу, прилаштувалася з камерою просто посеред проходу, щоб пані Рабена не чкурнула кудись, і швидко все налаштувала. На щастя, світла було доволі.

Раз! Коулі всміхалась абсолютно вдоволено, і її рум’яні щоки здавались від того ще пухкішими.

Два! Пані Рабена таки підхопилась на ноги, зачепила шаллю вазочку з квітами, і вода полилась по столу.

Три! Пан Олвен тицьнув пакет із тістечками в руки колишньої дружини й вихопив носовичка, щоб спинити воду, перш ніж та втрапить на сукню пані Рабени.

Клац!

Розділ 7. Гестія виходить на сцену

АЇДен ~ Академія

Колись я вважав, що можу чудово підлаштуватись до будь-яких умов. Виявилося, що це не зовсім так. Дорога сестричко, воістину, якщо тобі не подобається щось терпіти — ти не повинна. Завчи це добре, і буде тобі щастя. Бо треба бути щасливим. У нас надто мало часу на те.

Я хотів застосувати це правило й до своєї теперішньої ситуації, але в цьому місці мені не подобається багато речей.

«Ви маєте зберігати спокій», — казав один із викладачів. Я досі вважаю, що складно назвати хорошим навчальним закладом місце, куди втрапляєш попри своє бажання. Але ж…

Мені цікаво, як зберігати спокій, коли один із моїх, умовно кажучи, «друзів у нещасті» сьогодні зник? Він не втік звідси, ні. Він спочатку скаржився на тривогу й погане самопочуття, тоді кілька днів лежав у госпітальному крилі. А потім зник, наче розчинився в повітрі. Наче не було його тут.

Я вибрався вночі на дах — сон однаково не йшов. Срібна табакерка, подарунок Доанни, природно лежала в руці. Звик весь час хапатись за неї, як за зв’язок зі своїм життям. Справжнім життям. За ланку, яка давала мені сил триматися й нагадувала про тепло, котре колись оточувало мене.

Знання мої про це місце не надто розширились. Навчання, дивні сили, усі чваньковиті, за винятком того студента, який заливався про любов до поезії.

Тільки от сьогодні я дізнався, що можна звідси зникнути. Вельми цікаво, куди. І вельми цікаво, як саме це працює. І чи вдасться це мені. Викладачі сказали, що зниклий студент «обрав інший шлях». Думаю, інший шлях — це те, що мені смертельно потрібне. Хоча в моїй ситуації ліпше уникати слова «смертельно». Я вже раз помер. Навряд чи це можна повторювати частіше, ніж раз за життя…

Я склепив повіки й прислухався до звуків у нічному повітрі. Вітер ворушив флюгер на одній з веж — мідна стріла скрипіла, а десь унизу шелестіли гілки дерев, котрі оточували головну будівлю Академії. Зовсім далеко, мабуть, у житловому корпусі, скрипнуло вікно — хтось, як і я, забажав більше свіжого повітря поночі, щоби прогнати своїх демонів чи, навпаки, впустити їх досередини…

Кроки, вистукуючи по даху, наближались просто сюди.

Коли я ліниво розплющив очі, на мене майже впритул дивилась дівчина. На ній була світла сукенка.

— Що ти робиш на моєму даху? — спитала вона тихо, проте вельми безпосередньо.

— Планую втечу, — відповів я, проігнорувавши заувагу про її дах.

Дівчина повільно кивнула.

— Усі спочатку хочуть утекти. Я вирішила, що треба знайти щось цікавіше.

— А чим цікавим ти зазвичай займаєшся на даху? — Не те щоб я хотів розвивати цю розмову, але моїм першим завданням було дізнатися щось корисне, тож — використаю вже всі методи.

— Дивлюсь на місяць, якщо Селена приходить зі мною. Вона знає вельми багато оповідок про срібне світило, і вночі вони звучать просто чарівно… Ти нещодавно прийшов? — спитала вона тихо-тихо і зиркнула в мій бік.

За інших умов я б вирішив, що дівчина дуже мила — тією делікатною красою, яка є в деяких жінок. Такі в будь-якому віці скидаються на дівчаток, котрі ледь-ледь вирвались із дитинства.

— Так. Прийшов, — кинув я. — Точніше, помер. До речі, не підкажеш, як звідси піти?

— Ніяк. Та й навіщо?

— Хоча б тому, що вдома на мене чекають наречена і дорога сім’я.

— А-а, ти з тих, щасливих. У тебе життя добре складалось…

— Не скаржився.

— Вас одиниці. Переважно всі, у кого є сили, мали вдома купу проблем. Величезну.

— Ми самі собі проблеми створюємо і самі маємо їх вирішувати.

Дівчина криво всміхнулась. Вигляд вона мала дещо хворобливий, чесно кажучи, і, якби моя воля, я б не дозволив їй лазити вночі по дахах у самій легкій сукенці. Але — не було на те моєї волі.

Вона знову кивнула.

— Так, ми створюємо проблеми. Але це назагал. А якщо ж спуститись ближче до справжніх проблем, то, коли ти приходиш сюди, вдома про тебе забувають. Так усе влаштовано. Щоб не було болю й спокуси піти назад.

— Мені казали. Але