Читати книгу - "Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка"

Колись Гордій, ще дитиною, знайшов був увечері у старій дошці черв'яка-червосвіта. І в хаті, при гасовці, легесенькою пір'їною обтер і виніс в сіни, де хоч було і темно, але він вже не світив. І ось сьогодні, коли він дивився на світ, може, останній раз, то сонце в космічних просторах здавалося велетенським клубком такого пилу, який був колись на червосвіті, тільки що гарячішого, який від того, що розпечений, лускав, неначе сіль на жару, і розлітався міріадними часточками над полями. І все ним, гарячим, присипане ставало теплим і світилося. І далекий ліс, і дахи, і вікна, і стіни, і тини Проневого маєтку, і борони, і коні, і хлопці. І чув Гордій, як він шумить із сонця на землю, хоч і вітру немає. І, нападавши жайворонкам на крила і на спину, коли птахи переверталися, співаючи в повітрі, звівався цілими жменями додолу, спочатку блиснувши над полем, ніби витертим великим сірником. І тиша, тиша. І на землі, і на безхмарнім небі, що не порушувалася і тоді, коли пролітав у повітрі великий степовий кібець і тяг через поле за собою чорну пляму своєї тіні. А пролетівши до ліса, зачіпався нею за дерево, де вона і лишалася, і птах уже сам махав крильми у далину літнього дня понад верхами сосон, дубів і лип.

Ох тиша, чарівна тиша. Тепла та вогка, як губи у молоденької дівчини, яку Гордій проминув у житті і, може, вже навіки! Але, гей! Над глинищем он іде пан Підотаманчий! І Лундик Деркачеві кинув: «Ходім». І пішли межею через поле, через яр і знов через поле. І стали підходити до брами Проневого маєтку, що був обкопаний кругом ровом, зарослим густою дерезою, над якою знімався суцільний, з дощок, сторчовий тин. А трошки вище височезні давні явори, схиляючи довжелезне віття на його гостряки, обступали пишним колом усе поміщицьке гніздо.

На воротях нікого не було, і вони увійшли в дворище ніким не помічені. Перед ними простягалася посадка високих тополь через середину всього маєтку. Нею ішла дорога до поміщицького дому, що був аж на самім кінці в саду. З правого боку посадки чорніла зачинена на обід кузня і поруч з нею, теж чорна, мабуть, казарма, бо на причілковому ґанку дівчина мила велику купу ваганок[74], а навколо неї з доброго півдесятка стояло собак з такою несамовитою увагою, з якою первачки студенти перший раз слухають в університеті лекцію незнайомого професора. Перед цими будинками тягся рівнобіжно довгий дім, видно, для шляхетної челяді, і нарешті – воловня. У неї перед ворітьми височіла мажара[75], повна свіжонакошеної пшінки, а долі лежала снасть, скинута з волів на обід, і дуже блискала від сонця і шмультами, і занозами, і вкованим у ярма залізом. По лівому боці Гордій зауважив дві конюшні і між ними двір з кількома возами і три мажари, повні свіжого сіна. Під мажарами, видно, вже пообідавши, грали дві партії робітників в очко на сірники, а попід возами інші спали, аж хропіння лунало на ввесь двір, через нього, мабуть, і голуби, що літали до польового озера, кружляли понад конюшнями, боячись сісти навіть на дахи будівель.

Від всього цього у Гордія затріпотала радісною силою жагуча думка: «Ну та й розумне ж з біса оце лісове отамання: саме таку вибрало пору для походу, коли в Україні ніхто ніде й не шерхне, ніхто ні до кого не заходить і віжок позичити, щоб з криниці витягти води. Коли ніколи ніхто не посміє турбувати спокій оселі, навіть старці. В таку пору не можна побачити на вигоні ні людини, ні вівці, ні тієї курки. Хіба що десь дитина маленька вилізе на шлях з-під боку сонної матері і, замурзавшись пилякою, реве на все сонне село, поки не почнуть їздити і поки перший з возовників не віднесе з-перед кінських ніг запацьорену дитину знов на своє місце, коли мати ще спить…» Гордій був захоплений і був певний удачі, бо їм до розпорядимості лишалося ще більше години обіднього часу. Він почував, що поспішати не треба і що чим повільніше витратять уявну годину на своє діло, тим удаліше воно буде завершене. Коли ж хлопці уже хотіли входити хвірткою в дворик до поміщичого дому, їм на дорозі став опецькуватий чоловік із садовими ножицями і спитав:

– До кого ви?

Гордій відповів:

– До пана… Ми з Копітанівського заводу по справі. Пан знає.

Чоловік сказав:

– Добре! – І, одвернувшися, гукнув: – Химко, а піди лишень до контори та поклич поліцейського.

Гордій, оторопівши від такого сюрпризу, спитав:

– А навіщо нам поліцейський?

– Та в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана, веде поліцейський. Химко, піди швиденько та поклич Вуханя, – гукнув він ще раз за кущі.

«Що за бісової душі лад? – майнула в Гордія думка. – Але нічого робити, треба ждати і поліцейського, що буде, те й буде».

Дівчина років шістнадцяти, яка сапала щось за деревами, побігла з сапою, очевидно, до контори.

Поліцейський з рудими вусами із шаблею на лівім боці не забарився прийти:

– Ви по какой такой надобності? – спитався він підозріло.

Дівчина і чоловік з садовим ножем тим питанням так зацікавилися, що стали чекати, чим скінчиться ця оказія[76]. Тим більше що покликаний представник влади був засапаний і ніби трохи збентежений. Гордій, збагнувши надзвичайно відповідальну мить, витяг візитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман, і, показавши поліцейському, сказав:

– Нам звелів пан Пронь, аби ми сьогодні до його прийшли у дуже важливій справі, яка стосується Копітанівського заводу і Сердегівської економії. Про такі справи можуть говорити тільки зацікавлені. Стороннім людям до їх зась.

Поліцейський, прочитавши картку і почувши певність у сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох братчиків і промовив:

– Ну ходім, коли так.

Дівчина і чоловік з садовим ножем, мовчки провівши їх очима за дерева, щось почали між собою говорити.

По обох боках парадних дверей ріс бузок і росли всякі квітки у дуже вибагливо пороблених клумбах. Одна пілка дверей була відхилена, і в ній зсередини стримів ключ. Лундик цей факт взяв до уваги. Вступили в сіни. Поліцейський підійшов до кімнатних дверей. Услід за ним, поспішаючися, щоб не відставати, приступив і Лундик. Поліцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронів голос:

– Хто там?

– Та тут я провів ваших знайомих. Кажуть, ви їм щось говорили, – одчинивши трошки двері і запикуючися, проказав небажаний супровідник.

В кімнаті, ніби вагаючися чи міркуючи, промовив голос сам до себе:

– Хто ж би