Читати книгу - "Відлюдько, Інна Земець"

      Сніданок викликає відразу і на те є дві причини. По-перше, Нінель пересолила омлет, по-друге – мені невимовно лайняно. Петро кружляє навкруги нас, підливає каву, підсовує цукерки, та гіркий присмак власних помилок шоколадом не перебити. Горлає телефон подруги – у неї неспинні трудові будні тривають і на вхідних. Відповідає голосно і швидко, повертається за стіл.

       - Я сьогодні від тебе ні на крок, на роботі попередила, звісно ж будуть нерви крутити, але на годину  повністю відкараскалась. Або жуй, або починай розповідати, бо аж пече.

          - Від твого смачного сніданку теж пече

       - То говори. В машині від тебе тільки одне почула: «Забери мене звідси». Ось, приїхали. То шо робити, їхати в Горби кажану крила ламати чи тобі підсрачник виписувати?

          - Мені виписуй, бо я таких дров нарубала…

        - Починай спочатку. Коли все пішло шкереберть? Тобто, знаю що з прибуття, тому частину до нашої неприємної телефонної ранкової розмови - пропускай, переходь до другого акту, де комедія переходить до трагічних подій. Коли тобі дах зірвало?

           - От після нашої розмови і зірвало.

           - Потім подякуєш, завжди рада допомогти. Що зробила?

           - Влаштувала йому незабутній «Дракааааріс», - і починаю плакати як мале дівчисько.

Петро час від часу споглядає на нас, підкладає мені чисті носовички, викидає старі і намагається бути непомітним – теж на роботу не поїхав. Слів багато, емоції роблять їх заплутаними тож подрузі час від часу доводиться кермувати тим броунівським рухом. Розповідаю все, останню частину буквально цитую – кожне слово з його промови яскравими літерами закарбувалося в пам’яті. Години нам не вистачає, Нінель починають бомбардувати дзвінками і повідомленнями, вона швидко відбивається і повертається до мене. Питань задає мало, бо з мене інформація вихлюпує відрами, встигай тільки слухати. Наприкінці розповіді, коли сльози вже висихають і залишається самий тупий біль, підіймаю погляд і дивлюсь на дві пари очей.

               - Поради будуть?

Тепер монолог веде подруга. Емоцій не менше за мої, хіба шо лексика жвавіша та сліз немає. В неї є і коментарі до того шо було, і стратегія на майбутнє, і тактичні рекомендації. От тільки вона все викладає у своєму неповторному стилі, який мені аж зовсім не властивий. Такий сценарій я не потягну, ексцентрик драму не зіграє. Починаються дебати, учасників двоє – я і Нінель. Потроху план дій стає більш реалістичним і прийнятним. Аж раптом подає голос наш мовчазний третій друг:

      - Вперше чую стільки складних конструкцій, коли ситуація може бути виправлена за секунди єдиним словом і однією дією.

Ми з Нінель тамуємо подих наче перед фіналом мозколамного фільму і напружено дивимось на нього. Пауза затягується та перш ніж Нінель встигає відкрити рота, Петро зрікає:

           - Що повклякали, королеви драми? Поїхали в Горби, - підводиться, бере ключі від машини і повертається до мене, - «Пробач» і поцілувати – запам’ятай. Все, Нінчині слова забудь. Історія гарна, та до фіналу занадто довго.

Дорогою дивлюсь у вікно, притискаючись до подруги. Під очима, чи тим що від них лишилося після довгих солоних потоків, приліплені яскраві рожеві патчі. Крізь свої припухлі тріщини час від часу кидаю захоплені погляди на Петра, які він перехоплює і дзеркалі:

           - Ти тут мені любовний трикутник не починай, Марічко. Бо будеш потім мені сценарій вигадувати.

        - Ой, не перегравай! Не відчуваєш ти миті, коли потрібно зупинитись, чоловіче. Мері просто в шоці, бо вперше від тебе щось розумецьке почула. Насолоджуйся неочікуваним успіхом, кермуй і не псуй момент.

Петро посміхається і повертає на головну вулицю села. Чим ближче я до дому, тим більш невпевнено почуваюсь. Біля крамниці бачимо діда Василя і призупиняємось, щоб підвезти.

              - О, вітаю шановне панство! Гуляти чи місцеву фауну вивчати?

              - Мене підвозять, діду, повертаюсь відпустку догулювати.

       - А очі чого червоні? Догралися з подругою, цей раз балончиком з перцем ваші пригоди скінчились?

              -  А яка фауна у вас цікава, що нею вихваляєтесь? – встряє Нінель.

          - Та є тут один Йєті, то пів року навіть з двору не виходив, то раптом приперся в магазин за цигарками та смаколиком. П’яний як чіпок, розпатланий наче дикун.

            - І коли ж то диво-дивне явилося на світ божий перед всім народом? – допитується подруга, поки я намагаюся запхати на анатомічно правильне місце свої напіввипавші з черепу очі.

           - Та о десятій. Цигарок купив та коньяку забажав, а до одинадцятої ж не продають, то трохи з продавцем буцнувся. Ну тобто, отримав у писок і пішов в свою печеру з папіросками в кармані.

Дід уважно дивиться мені у очі, самих очей під запухлими варениками повік не знаходить, але питань не ставить. Та й що питати? Фільм «Королева бензоколонки» точно дивився, а на що це ще схоже?

           - Тут спиніть – до сусідки забіжу, сірників їй купив, як просила, - вилазить з машини і перед тим як закрити двері ловить мій погляд, - Марічко, чую твою руку, ой чую! За годину буду вдома, як шо потрібно – дзвони.