Читати книгу - "Відлюдько, Інна Земець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чистий «Даунтон», точно. Як є у нього смокінг – зараз напне.
- Невгамовний, - бурчу я, - Все, пішла, ловіть мить щастя.
Діма і Ліля по черзі цілують мене в щоку і прилипають одне до одного. Щасливо сміюсь, розвертаюсь і…втуплююсь поглядом в Алекса. Він стоїть на вулиці, трохи далі від калитки і дивиться прямо на мене, швидко розвертається і рушає в бік свого дому. Стовбичу на місці, мов перетворилась на соляний стовп.
- А хто це був? – озивається Діма.
- Мій сусід.
- Відлюдько? Оце вперше бачу.
- Аби не востаннє, - буркочу собі під нос і йду на вулицю, - Гуляйте, я пішла.
- Марічка, а шо то було? – питає Діма.
- Явку провалено, агента викрито, - зачиняю за собою калитку і поспіхом рухаюсь за Алексом. Він відірвався далеко, вже завертає на нашу вулицю. Пришвидшуюсь і прямую до його двору. Калитка навстіж відчинена, двері в дім також.
- Алекс? – бачу його на кухні, кришить щось ножем, - Я вже тут.
- Прекрасно, - до мене не повертається, - Побачилась з дідом?
- Так, навідала.
- Гарно співпало що й онук Діма якраз завітав, та ще й не сам, - жбурляє ніж у мийку і розвертається, - Добре що ви всі троє в чудових відносинах. Шведська сім’я чи просто відкриті стосунки? Не думав що між вами аж так «все складно».
Останню фразу вимовляє з сарказмом. Шукаю собі точку опори, бо відчуваю неприємне тремтіння в ногах.
- Алекс, послухай. Все трошки не так. Ми з Дімою дуже давні друзі, лише спочатку думали що буде щось більше, та швидко визначились. Все складно – то про недавню історію з ним і його дівчиною. Просто так сталося, що і я до тієї пригоди була трохи причетна.
- Навіщо ти мені брешеш?
- Не брещу, просто роз’яснюю ситуацію. Може я все плутано тоді написала…
- Ти написала все доволі чітко, саме так, щоб я зрозумів – ти не вільна.
- Я не це мала на увазі.
- Якби ти була Піноккіо, то я б вже помер, бо ти мене б наскрізь своїм довгим носом проштрикнула, - Алекс відвертається, випиває чималий ковток напою кольору бурштину зі склянки, грюкає нею по столу і знов повертається до мене, - Ти мала на увазі саме це – ще не вільна, та ніби в роздумах. І я собі подумав: «Ну то як все складно, то може маю шанс все спростити?». Та побачивши вас втрьох я зрозумів, що все дуже просто – ти прикрилась Дмитром мов щитом, хоча я не давав тобі приводу так відчайдушно оборонятись.
Що казати, коли це правда?
- Алекс, послухай…
- Досить тих казок Шахерезади, - він нахиляється вперед і спирається на стіл кулаками, - Мені вистачило б витримки та делікатності дати тобі час, щоб ти визначилась чого хочеш та чи дійсно все між нами то лише довбана френдзона. Та тепер я збитий з пантелику твоїми двозначними сигналами, які й рахувати вже не встигаю. Може мені здалось, що між нами щось відбувається? Я піддослідний якогось дивного експерименту? Чи ти пишеш пригодницький роман про загадкового відлюдька, таємницю котрого треба викрити? Або це просто цікава заміська пригода, про яку ти радо оповідатимеш захопленій подрузі? Тоді твій виверт із уявними відносинами хоча б набуває певного сенсу, бо ним ти вирішила встановити межі, але лише для мене. А собі межі не креслиш? Граєшся зі мною як з тим цуциком. Який ще фокус для мене вигадала? Пострибати на лапках? Було! Команду «До ноги!» виконати? Також було! Чого мовчиш?! Хіба я не заслуговую бодай краплю щирості з твого боку?!
Приходжу до тями вдома на дивані с останньою цигаркою в руках. Вперше палю в кімнаті. Попіл падає сам по собі. Навіть не пам’ятаю, як сюди дісталася, чистий автопілот – не інакше. До ранку не сплю, серце випікає кожне його слово. На світанку роблю все на тому самому автопілоті, що привів мене додому – душ, зубна щітка, гребінець, одяг. Роблю єдину річ, яку наразі вважаю вірною – набираю номер і механічним голосом промовляю: «Мені потрібна допомога».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлюдько, Інна Земець», після закриття браузера.