Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І на кухню. До мене, тобто.
Стала на порозі, як укопана.
І чоловік за її спиною з’явився. Хробак Сергій Миколайович.
Хробак Єву відсунув і вийшов наперед:
— А він і не пішов. Чи як?
Хробак дивився на мене, ніби на вошу. Через свою посаду начальника споживспілки. Але мені начхати.
Кажу:
— Я зі службової необхідності.
Хробак суворо мовив:
— Зі службової необхідності у двері стукають. А злодії, наприклад, через вікна стрибають.
Я обурився:
— Що?! Я при виконанні, а ви мене ображаєте. У мене питання до громадянки Єви Горобчик. А вас призначаю понятим при цьому.
І до Єви звертаюся без зайвих слів:
— Де старі ножі, які залишилися від вашої сестри громадянки Лілії Горобчик?
Єва вся зашарілася. Плечі у неї випирали з шлейок сарафана, то й вони вкрилися плямами. Не кажучи про обличчя і таке інше.
— Які ножі? За життя Лілі були старі ножі, гарні, але старі. Я сюди приїхала, жодного з тих ножів не знайшла. Ми з Малкою спеціально здивувалися, навіщо міліції всі путящі ножі забирати. Ні, точно заявляю, путніх ножів не було. Так, огризки всілякі. Іржаві, поламані, маленькі — картоплю чистити. Я нові гарні купила. На базарі. Приїхала сюди і купила. Запитайте у Малки. Вона хвалилася собі під ніс, що буде у нас кошер, а не як у хвойди Лільки.
Я уточнив:
— Малка називала покійну постраждалу хвойдою? Чому така грубість?
Єва знизала плечима:
— Вона її дуже недолюблювала. З дитинства. А хвойда — то в Малки всі хвойди, хто без весілля це саме. Тим більш наліво й направо.
Нівроку. Гарні натяки з боку рідної сестрички.
Хробак наблизився до мене і взяв за плече.
А я собі сиджу любесенько.
Каже:
— Більше немає запитань?
Я повільно підвівся. І руку його скинув тільки після того, як підвівся на весь свій зріст — а так притримував своїми двома пальцями долоню. Я вищий на цілу голову. Ось коли моя голова стала вища за його, я хробакову долоньку ввічливо й скинув.
— Ви, громадянине Хробак, руки не розпускайте. Вам руки ще знадобляться. Не зайві. А запитань більше на сьогоднішню хвилину у мене до громадянки Єви Горобчик немає. А якщо будуть — я її у відділення міліції викличу. Повісткою. Як усіх радянських громадян. До скорого побачення.
Вони мене проводили мовчанкою. Немов почесний караул.
Я йшов і насвистував. І враз затнувся на видиху-вдиху: іржавим ножем з води, який майже рік лежав на дні, в мулі, рукавичку гіпюрову не розріжеш рівненько. Та й ніяк не розріжеш. Подерти клаптиками — можна. І то якщо зачепити і тягти. А розрізати по лінієчці — нізащо.
Тут жадібність Поліну зрадила. По лінієчці потім і зашити непомітно можна. По ниточці. А якщо шматки — не зашиєш. Хоч убийся. Наочності вона хотіла. Саме наочність її й зрадила. Палицю вона перегнула, ось чого вона припустилася. Перегнула.
Я не гаяв жодної хвилини і рушив до Поліни.
Від її хвіртки саме йшла жінка. Солідна. Замовниця. Вгадала мій напрямок і розповіла, що Поліна Львівна щойно з валізою поїхала. В гості до родичів. Великим маршрутом. У Київ, потім ще кудись. Замовниця сама їй допомагала речі винести надвір. А тут уже її, між іншим, таксі підхопило. «Вже на вокзалі, напевно, речі в потяг заносить».
Я подивився на годинник. Ніякого потягу на Київ у цей час не було. І навіщо нормальній людині потяг? Автобусом або на пароплаві «Крупська» по Десні. Вони частіше ходять. І приємніше.
І стало мені так марудно на душі і всюди всередині… Ганятися за бабою — на вокзал, у річпорт. І знову слухати її брехні.
Ні.
Пішов у свою порожню хату. По дорозі купив пляшку горілки.
Удома відкоркував. Але не пив. Заткнув газетною затичкою. Довго сидів на балконі, дивився вдалину.
Дуже муляла тривога і любов щодо моїх рідних — Любочки, Ганнусі і так само Йоськи.
Тим не менш, незважаючи на втому і душевні навантаження, у мене поступово вималювалася нова версія смерті Горобчик Лілії Соломонівни.
Мойсеєнко зі своєю удаваною любов’ю відступив далеко з першого плану.
Підозріло поводилися: по-перше, Поліна Львівна Лаєвська: по-друге, сестра покійної — Єва Соломонівна Горобчик.
Що ж до Євки, то тут зрозуміло. Хата у спадок. Та інший — батьківський — в Острі. З покійною ділитися не треба. Все захапала сама.
А Лаєвська який має гешефт від смерті своєї найкращої подружки?
На перший погляд — ніякого гешефту й користі. У грошовому і фінансовому вираженні. А особисто для душі? Може, Лілія Лаєвській дорогу перейшла з чоловічого боку? Або навпаки. Поліна у Лілії відбила нареченого. За віком вони незрівнянні. Лілія значно молодша і привабливіша. Але чого не буває. Недарма Пушкін писав у віршованій формі: коханню всі віки підвладні.
Я картав себе останніми словами. Давно було треба з усією серйозністю промацати Лаєвську. І Євку. Але сталося стільки зайвого! Євсей Гутін, Йоська, решта іншого. Про сім’ю не буду. Тим більш — справу закрито.
А вона відкритою виявилася. І з неї протяг дме просто на мою голову. Дихати не дає.
Якби Мойсеєнко залишився живий. Їх би трьох — Лаєвську, Євку, артиста нещасного — зліпити докупи — тоді б заговорили одночасно. Навіть один поперед одного. Але немає Мойсеєнка. Нічого він не розповість тепер. Отже, як нас учили старші товариші, треба по шовчиках промацати тих, хто поки що живий. Мертвих не піднімеш.
А може, знайдеться ниточка і до Євсея. Відчувалося, потягнеться обов’язково. Аж руки різало. Недаремно Лаєвська невтомно до будь-якого натяку прив’язувала Гутіна.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.