Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

продавати бриндзу. Ярмарки відбувалися там (у ті часи) двічі на рік: влітку на святого Іллі та восени на Покрови. Жидів-купців у горах не було, а вірмени вже не ходили з купецькими караванами через Чорногору на Угри. Тому гірські ґазди самі продавали надмір своєї праці. Було багато вовни, з неї ткали вдома грубе сукно і продавали на ярмарках. На ці ярмарки люди також гнали волів, ялівок, а от телят ніхто ніколи не продавав. Сама подорож в обидва боки тривала вісім днів. Фока з батьком вели по двадцять коней, завантажених бербеницями з бриндзою. Коні йшли рядком плаями і ґрунями, один кінь вільно прив’язаний до другого. Коней вибирали бувалих, відважних, самостійних, послушних у ході ланцюжком. Фока йшов поруч із конем-провідником, а батько – у кінці валки. Кінь-провідник значив не менше, ніж провідник-людина. Він знав стежки, знав усі небезпеки на них, не збочував з дороги, навіть якби хтось його підганяв, слухав тільки своїх господарів, до чужих був налаштований вороже, міг бути навіть небезпечним. Здалека відчував диких звірів, зупинявся, втягав повітря, храпів або глухо іржав, остерігаючи людей і коней. Отак вони йшли хребтами, ніби високими берегами над лісовим морем. Ішли попри Дземброню, попри Суху Сиглу, а як заходили нижче від Чорногори у ліси, то кожен тримав зброю напоготові. Так доходили до гірського села Луги, першого на угорському боці. Там кожен, хто приходив з Лядчини, мусив внести ярмаркову оплату (тридцять ґрейцерів від сідла). А вже звідти спокійно мандрували до Сиґета. Ярмарок у Сиґеті був такий великий, що треба було вийти на чималу висоту, щоб побачити все, або аж на Чарду, поле за містом, де стояли стовпи і де колись вішали розбійників. По три дні сходилися люди. Роїлися марамороські волохи, гуцули, русняки, словаки, жиди, між ними крутилися вірмени та мадяри. Все те, що тепер привозиться і вивозиться залізницею, тим усім забезпечували і все залагоджували сиґетські ярмарки для цілих угорських північно-східних Карпат. Іноді у містечку з’являвся якийсь мадярський пан, підганяючи четвірку розкішних коней.

Тоді Фока бачив знаменитого пана Сольфанція, того, що хотів бути найстаршим паном і не давав цісареві набирати рекрутів з угорських гір. Чотири коні-змії несли бричку, кидаючи нею направо і наліво. Фока добре запам’ятав собі того пана.

Якось весною раптово зароїлися гори. Настали так звані рейвахи – угорське повстання, яке й досі так називають. За горами спалахнула «кошутська війна». Угорські пани збунтувалися проти молодесенького цісаря. І через гори, переважно ночами, на Угри втікали розквартировані в Галичині угорські полки, вириваючись із гарнізонних міст. Солдати буцімто в’язали офіцерів та старшин і примушували їх повертатися в Угорщину. Вже багато полків пробилося гірськими плаями, коли мандатори отримали суворий наказ протидіяти цьому. Виконуючи накази пана цісаря, що їх він видавав своїм народам, вони з допомогою сільських гайдуків, званих пушкарями, залучали цілі села, і створені таким чином загони, так звані ровти, загороджували колодами й засіками гірські стежки та плаї, як колись робили опришки, гірські войовники, щоб затримати погоню. І так само, як колись опришки, гуцульські сторожі й варти ночами на верхах палили чуги. Закопували товсті й високі смолисті смерекові колоди, обкладали їх сухими гілками та хвоєю, щоб смола могла добре зайнятися. Це були чуги. Від Устерік аж до Чорногори збудували нові чердаки, тобто вартівні, уночі в разі потреби давали сигнали чугами. Як тільки запалювали чугу на Ясенові, відразу спалахувала друга чуга на Синицях, а далі наступна – на Кринтій, затим на Кичері над устям Бистреця і врешті на Чорногорі, на Кошерищі. То був знак, що наближаються мадяри. Цілі гори пильнували, щоб ті бунтівники не прорвалися на допомогу угорським панам —ворогам цісаря, а отже й народу. Хоча цісарські урядники вже давно покорили гірську свободу, хоча мандатори втоптали її у болото, хоч нав’язали в селах панські права, а в деяких селах навіть панщину, люди все ще сподівалися, що пан цісар згадає про своїх гірських побратимів, дасть патенти проти урядовців та панів і відновить стару свободу. І тому дехто допомагав цісарським ловити бунтарів.

Проте багато людей у горах жило поза межами цісарського права. Втікаючи від рекрутації, втікаючи від панщини, вони створили посеред пущ житла у таких місцях, до яких ніхто не добирався, про які іноді навіть ніхто не знав. От вони добре пам’ятали про правду старовіку, про вільне право. Пам’ятала про це і родина Фоки, що походила з ясенівських бунтівників і літувала на своїх розлогих володіннях, далеко від усіх цісарських та панщизняних прав. Ясенів віддавна не корився губернаторським і мандаторським наказам. Так і тоді, всупереч мандаторському примусові, навіть дідич Ясенова, пан Штефко (як його досі називають в оповідях), гостив мадярських утікачів. Туди, де потік Варитин впадає до Черемошу, він звелів позносити ліжники та повиставляти столи і лави. Лави застелили ліжниками, столи заставили бриндзою, сиром, маслом, гуслянкою, наварили ще й цілі казани кукурудзяної кулеші. Венгерці вже засіли було до частунку, як раптом дали сигнал, що з Буковця йде погоня. Невдовзі наскочила цісарська погоня, і мадяри розбіглися, втікаючи долиною річки до Устерік.

Пан Штефко, за переказами, пізніше отруївся зі страху перед карою. Розповідають, що за цісарським присудом його мали посадити всередину бронзової печі, щоб він там згорів. І хоча він давав панові цісарю волів із позолоченими рогами, нічого то не помогло.

Тим часом із Кут прийшли вісті, невідомо, чи правдиві, але страшні, – що москалі чорнотою вкрили святу землю. Було їх як трави і листу. Ішли на поміч цісареві, сунули в гори кількома шляхами. Отоді підліток Фока провів тільки йому відомими стежками підрозділ утікачів поміж двома військами аж до Сиґета. Що йому ровти, чуги та чердаки? Допровадив мадярів аж до замку, до самого пана Сольфанція.

Пан Сольфанцій обіймав хлопця, хотів йому дати пару найгарніших вороних угорських коней, але Фока їх не прийняв: «У нас своїх коней досить!» І малий Фока повернувся сам до Ясенова, ніхто не знав, коли і як.

Зате пізніше, роки потому, не раз пан Сольфанцій гостив Фоку у своєму замку, приймав його з почестями, братався з ним, возив його четвіркою по Сиґеті. А як зістарівся, то просив онуків, щоб вони завжди шанували цього вільного гірського чоловіка, щоб довіку дружилися з його родом. Паничі з захватом розглядали розкішну постать Фоки, вбраного так, ніби якийсь слов’янський князь зі свити короля Атіли, ніби хтось із їхніх предків з’явився перед ними наживо.

Пізніше про Фоку казали, що він народився