Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Фока мандрував не тільки рідними горами. Ще за молодих літ він потрапив до Венеції. А було це так: багато років тому – і ще й тоді, коли Фока був підлітком, – втеча від рекрутації та від війська у пущі й пустки під вершинами була звичайною справою. Впродовж сімдесяти років цісарських порядків військова служба видавалася тогочасним горянам найбільшим нещастям. Мало того, що там людина зазнавала лиха та злиднів, гірше те, що то була неволя, то було велике приниження. Ґаздівського синка з такого роду, який усі знали й визнавали, юнака, якого ніхто не смів зачепити, запихали у гамаші, тримали у неволі, наче батьковбивцю, наче крадія корів, словом, як найгіршого злочинця. І вже не мало жодного значення все, що було до того часу вагомим, зникали всі відмінності, йому обрізали кучері, забирали пишні строї та зброю, вкидали його поміж затурканих і жалюгідних долішніх селюхів, чиї батьки, як тварини, були власністю якихось панів. По сто разів денно їх смертельно ображали, топтали ґаздівську честь, примушуючи хлопця до таких робіт, про які у горах не хотів чути навіть найостанніший бідар. Не дивно, що й набори до війська та облави, і сама служба криваво перепліталися з самогубствами, вбивствами й шибеницями. Через це навіть найвідважніший гірський леґінь боявся війська, лякався, побачивши мундир, мов дикий звір клітки. Тому цісарські обранці або ховалися завчасу, або виривалися мало не з рук призовних загонів, яких називали ловачами або лапачами. Хтось стріляв у ловачів, когось застрелили під час утечі, а хтось – переслідуваний і вже ось-ось упійманий – в останню мить зникав у лісовій гущавині, назавжди уникнувши військової служби. Колись про таке можна було наслухатися безліч історій. Знаний співак і складач пісень Дмитро з Голів, з великого роду Василюків-Понепаляків – згодом славний ватажко, – вистріляв дощенту ловачів, які підступно напали на нього із засідки. А сина Ґєлети з Криворівні, коли той переплив річку й відстрілювався, лапачі поклали трупом. Федіра, син Семена з Іванкових-Зеленчуків, коли його вже доганяла ровта посіпаків, шпурнув їм під ноги кріс і там у Завизі, де колись з’їхала гора, недалеко від Руського потоку під Чорногорою, плигонув у лісні хащі. Тільки його й бачили. А от його брата впіймали і Бог знає скільки років тримали в гамашевих путах.

Коли Фока підріс, старий Шумей узагалі не мав наміру дозволяти, щоб його одинака запхали до тієї цісарської пронумерованої отари. Натомість Фоку думка про військо не лякала, навпаки – йому кортіло побачити трохи світу. Але що, як батько не хотів і казав йому втікати у Чорногору. Щось там повідали, що треба йти до урядників, кланятися, просити, писати, подавати свідків і навіть присягати, що то одинак, а одинаків пан цісар раз і назавжди наказав звільнити від війська. Хоч мандаторію вже скасували, люди все ж – якщо не було неминучої потреби – воліли не мати справи з установами, бо не довіряли таким законам. Тож коли наближався термін призову, Фока за наказом батька зник із села.

На околиці Дземброні, під Чорногорою, серед вертепів, серед одвічної староведмежої дідизни, мав літовище старий Семен Зеленчук з роду Іванкових, чий син Федір, ровесник батька Фоки, колись утік від лапачів, а молодший син, якого ті схопили, багато років служив у війську. Ось у них і переховувався Фока.

Удень кожен робив те, що йому призначали, вечорами сиділи біля ватри, а після того, як подоїли і загнали корів, коли впоралися з господарством, балакали собі, багато всякого розповідали, як зазвичай воно буває. Від Федорового брата Фока почув неймовірно цікаві речі, а особливо про те місто на воді, де проходила військова служба полку, складеного з русинів та гуцулів. Звалося воно Венеція. Щодо того міста, то не було цілком зрозуміло, чи не розташоване воно поруч країни рахманської. Щось тут не складалося зі сторонами світу. Про рахманів відомо, що вони живуть між небом та землею і хати мають саме серед води. Але річ у тім, що рахмани живуть на сході сонця, а до Венеції треба їхати постійно на захід. Про венеціанців справді казали, що вони християни, але в кожному разі не є святими, як рахмани. А ще брат Федора розповідав, що у війську добровольці мають особливі мундири і що з ними поводяться гонорово.

За ніч у Фоки визріла думка зголоситися до війська. Як багато хто у ті часи, хто не користувався щоденно грішми і не потребував їх, Фока мав закопаний мосяжний казанок із дукатами. Невідомо, чи то був подарунок батька, схований на чорний день, чи Фока сам знайшов ті дукати під час своїх мандрівок та пошуків скарбів. Нічого нікому не кажучи, він покинув Семенову стаю, відкопав свій казанок, з батьківської зимарки взяв собі коня, осідлав його, не забув як слід озброїтися і рушив у дорогу своїми, тільки йому відомими стежками. У Яворові сповістив батька через родичів і помчав далі. У Коломиї він вже не боявся батьківської погоні. Якось дістався до Львова і в самій губернії зголосився, що хоч він і одинак, але з доброї волі хоче служити цісареві. Але хоче служити тільки у тому місті Венеції, що ціле на воді.

Його відправили до Венеції. А в окружному уряді в Коломиї, мабуть, щось наплутали, бо тут Фоку вже почали розшукувати як дезертира. Фока був знаттєлюбним, погідно думав та погідно ставився до тієї військової служби, яка для стількох його братів була нещастям і карою Божою. Він умів ладити з людьми, частував старшин винами, як видно, мав за що. Показав німцям, як треба стріляти, і його любили. Справив собі парадний мундир – білий, аж світився, припасований, по фігурі. Стрункий, високий, чорноокий, він ходив вуличками Венеції, як справжній дука, як принц гірський. Венеціанцям теж показав, які вони, хлопці з гір. Невдовзі заробив арешт і карцер – і це ще, як то кажуть, з великої ласки – за те, що збив собі з дощок дарабу, хоч здається, ще більше