Читати книгу - "Слiди на дорозi"

Але я не про це. Я хочу розповісти про диво. Зі мною в палаті лежав один старослуживий з моєї роти. Йому було тридцять вісім, і він мав звання старшини. У перший день ми з ним довго і цікаво розмовляли, а наступного дня його мали виписувати. У нього була із собою книга, взята в казармі, в недоступному для нас кабінеті. Я попросив у нього цю книгу і, взявши з мене обіцянку повернути її потім на місце, він дав її мені.

У цей же день я акуратно зайшов у вільну палату; де ніхто не лежав, ліг на найдальше ліжко і почав читати. Книгу’ я попросив не просто так. Вже давно у мене почалася ломка за літературою, я прямо відчував, як деградую. Позаяк нам не давали книги, я почав записувати у свій маленький блокнотик різні історії та листи моїм знайомим, яких вони ніколи не побачать. Таким чином я хоч трохи тамував спрагу мозкової діяльності, але цей процес відбирав час мого сну, оскільки писати я мав можливість лише вночі. І ось, коли я нарешті добрався до повноцінної книги, я прочитав її за один день захлинаючись. Вона називалась «Прикордонний легіон». Це був вестерн, написаний забутим мною автором. Я ніколи не вмів швидко читати. І на книгу обсягом триста сторінок у мене зазвичай ішло близько трьох-чотирьох днів, а тут я впорався за один. Але спрага інтелектуальної праці не пройшла: на наступний день почав перечитувати, але вже спокійніше і повільніше. У такі моменти, коли у тебе забирають все, стає добре видно, які речі у твоєму житті дійсно мають значення.

Окрім голоду інтелектуального, мені також вдалося вгамувати і звичайний. Нам приносили їжу з їдальні, й можна було їсти стільки часу, скільки було потрібно, а не півтори хвилини. До того ж, можна було взяти добавку. Після кожного прийому їжі я міг тільки лежати — настільки у мене боліло пузо. Тому я йшов у палату, падав на ліжко та зі щирим задоволенням віддавався порожнім фантазіям.

Незважаючи на постійний головний біль, я досить добре провів час. До того ж, там був душ і бойлер, тому щовечора я нелюдськи мився.

В основному зі мною лежали солдати з гострими респіраторними захворюваннями, але також чимало було тих, у кого гнили натерті ноги. Чесно кажучи, ніколи не бачив таких великих гнилих ран на ногах і пальцях ніг.

Настав день виписки, і слова жінки-лікаря про моє повернення у стрій прозвучали як вирок.

З перших же днів мене знову направили носити каміння по маршруту з пункту А в пункт Б. У робоче русло я увійшов так само різко, як і після звільнень на присягу. Недавній відпочинок здавався галюцинацією чи сном, тільки книга нагадувала про те, що ці чарівні 5 днів були справжніми. Я пам’ятав про свою обіцянку покласти її на місце. Проблема була в тому, що вдень навколо потрібного мені «забороненого» кабінету постійно ходила купа народу, а вночі двері були зачинені на ключ. За дві пачки цигарок я орендував ключ на десять хвилин у Чергового. О четвертій ранку я провів операцію «повернення». Та от, коли я побачив книжкову шафу, очі у мене розбіглися по полиці. Звук кроків у коридорі нагадав мені про те, що я тут не зовсім офіційно, тому швидко поклав свою і на автоматі вихопив іншу книгу, засунув у штани і вийшов геть. Віддав ключі, книгу засунув у наволочку і ліг досипати. Яку книгу я взяв? Ту, на якій було написано Е. Гемінгвей. Близько тижня я волочився з нею за пазухою і читав під час будь-якої вільної хвилини, коли ми йшли на якусь роботу.

Небо, як завжди, було сіре, а земля сира. Добре, що хоч не мороз. Солдат років двадцяти п’яти у брудному камуфляжному одязі виліз із ями і сів на держак своєї лопати.

— Мужики, зав’язуйте. Давайте перекуримо.

Ніхто не був проти. Я озирнувся навколо, чи немає начальства поблизу, виліз із величезної ями, обтрусив пісок, дістав із кишені шматок целофану, який тримав при собі постійно, і сів на нього, щоб дупа не промокла. Ще один хлопчина мовчки виліз, різким рухом занурив лопату в землю, сів навпочіпки і сказав:

— Покуримо?

— Як ви задрали своїм покуримо. Грошей немає чи сказати, де продаються?

— Чого ти кіпішуєш?

— Та тому, що задрали ви. Половина пачки роздається на ваше «покуримо».

— Коротше… краще б ти так в ямі єбашив, як претензії кидаєш.

— Усе. Не плач. Залишу тобі.

— Якийсь ти дохуя зухвалий.

Мені було абсолютно фіолетово, про що вони говорили і чим це могло закінчитись. Але наслідки можливого інциденту могли відобразитися на мені, а це було б неправильно. Тому я вирішив відволікти орлів.

— Друже, поклади, будь ласка, лопату на землю. А то ти її так поставив, що будь-хто одразу побачить непрацюючу лопату, яка височить над нами.

— А то нас не видно, що ми тут сидимо?

— Ми в темному одязі на тлі темної землі, а світлий держак лопати стирчить із землі, як флагшток.

— Ну, побачать. Яка різниця? Ми он уже скільки єбанули.

— Друже, наче ти не знаєш, що для шакалів головне — не робота, а демонстрація процесу роботи. Навіть якщо ми тут будинок до вечора збудуємо, а вони прийдуть і побачать, як ми куримо, нас виєбуть.

Тут моєму співрозмовнику передали половину цигарки. Він затягнувся і поклав лопату поруч Із собою. Потім затягнувся ще раз і видихнув запитання у мій бік:

— Нахера ти пішов одразу на контракт?

— Планував вступати до вищого військового, але завтикав із документами і медоглядом, а служити хотілося. Тому буду ще раз вступати з контракту, там ще й пільги будуть під час вступу. Це великий плюс, у мене оцінки після школи дуже херові.

— Шакалом будеш?

— Сподіваюся, що ні. Точніше, сподіваюся, що буду нормальним офіцером.

— Ага, — хлопець засміявся. — Будеш єбать усіх за те, що військове вітання не віддали.

— Чого ти доїбався до малого? — встряв у розмову єдиний з нас, у кого були цигарки. — А ти якого