Читати книгу - "Ті, кого немає"

Густі вії жінки здригнулися й опустилися.

«Ну от, я так і знав, – приречено подумав Федоров. – Зараз будуть сльози…»

Вона, одначе, не заплакала. Підвела очі, подивилася на Сергія дивним довгим поглядом і раптово уривчасто запитала:

– Скажіть, а хто сидів поруч із вами за столом? З того, що говорила Інна, я зрозуміла, що це брат Савелія Максимовича. Чи я помилилася?

– Ви маєте на увазі Валентина? Ну звичайно. Він наймолодший у родині Смагіних.

– І він начебто працює на залізниці?

Федоров не встиг відповісти – жінку покликали. Вона підвелася, кивнула йому й попрямувала до чоловіка.

Гості, вже добряче захмелілі, розбрелися по ділянці – у застіллі виникла пауза. Олександру Сергій знову виявив у кухні – начепивши фартух, вона перемивала десертні тарілки. Поряд виріс уже цілий стос. Не встиг він переступити поріг, як почув роздратоване: «Допоможи витерти, де ти ходиш?»

– А чому ти це робиш? – здивувався Федоров. – Де Інна, де ця… дівчина, нарешті?

Однак узявся за рушник.

– Скоро з’являться.

– А Марта де?

– Та отож… – Олександра зняла фартух і жбурнула на кутовий диванчик. – Поки ти там розслаблявся, підсідає до мене наша дитина. Оченята благальні. Їй, бачте, страх як кортить покататися по озеру, а Родіон кудись злиняв, але обіцяв повернутися до вечора.

– Що за дурна ідея? Я б не хотів…

– Зачекай… – Олександра опустилася на високий табурет біля стійки, переводячи подих. – Вона з Валентином домовилася, він їй складе компанію. На годинку, не більше… Савелій не проти. Звелів тільки далеко не запливати.

– І ти дозволила?

– А що такого? З племінником можна, а з дорослою притомною людиною зась? Тим більше що Інна запропонувала їй деньок погостювати в них, і однаково Марта завтра весь день стирчатиме на озері. Тебе щось турбує?

– Гаразд, – здався Федоров. – Тут ти права. Якщо дозволено одне, чому не можна й інше?

– По-моєму, вже й відчалили. – Олександра примирливо торкнулася його руки. – Знаєш, мені здалося, що Савелій навіть зрадів. Йому аби сплавити Валентина з очей!

– Добре… Дочекаємося їх – а тоді зразу додому…

У кухню зазирнула Наталя, і дружина замовкла. Федоров вирішив сходити до причалу, але Олександра зупинила його на порозі:

– Сергію, сунь у кишеню, будь ласка. – Вона простягла мобільник дочки. – Мені нема куди, а сумка в їдальні… Або ні – краще віднеси прямо туди. Марта так зраділа, що їй дозволили залишитися, забула геть усе. Побігла до причалу. Сподіваюся, хоч бейсболку наділа…

Федоров заштовхав телефон у задню кишеню штанів і вийшов.

На півдорозі до кладки його покликали під навіс – пити коньяк. Усі, хто ще лишався за столом, помітно пожвавились, і насамперед сам Савелій Максимович, якому відсутність Валентина, хай і тимчасова, повернула гарний настрій. Поруч зі злегка осовілим чоловіком сиділа Ксенія зі склянкою соку в смаглявій руці. Очі її були спрямовані кудись поверх голів гостей, на Федорова вона навіть не глянула. Схоже, частина гостей уже роз’їхалися, залишилися тільки найближчі.

Коньяку Сергій не хотів. Зараз от що треба: спуститися до причалу, і там, удалині від усієї цієї метушні, дочекатися, коли повернеться Марта.

Побачити, обійняти, ткнутися носом у маківку і вдихнути все ще дитячий запах розпатланих рудуватих кучериків.

13

Наталя страшенно поспішала. До останньої маршрутки в Старих Шаурах залишалося менше пів години, а вона ще не зібрала речей, не привела себе до ладу. Пішки, звичайним кроком, до зупинки хвилин п’ятнадцять, підтюпцем – десять…

Спустившись по сходах з кошиком, набитим пляшками, вона поставила його на сервірувальний столик, але затримуватися тут не стала. Натомість помчала щодуху у флігель, скинула сукню й босоніжки і натягла на себе те, у чому приїхала. Застібаючи блискавку на джинсах, спохопилася: треба терміново зв’язатися з Анютою.

– Ти вдома?

– Угу, – відповіла подружка, щось жуючи, і додала дошкульно: – Де ж мені бути? Що це ти сопеш, наче за тобою з собаками женуться?

– Слухай уважно, Ганно. Візьми гроші і їдь на вокзал. Просто зараз. Візьмеш мені на сьогодні квиток до Луганська. Плацкартний. По-моєму, після десятої вечора є якісь потяги.

– З якого дідька?

– Не питай, – з досадою сказала Наталя. – Мені треба терміново тікати, а пояснювати зараз часу немає. Вдома поговоримо.

– Натусю…

– Мені пора. Зроби ласку.

– Окей. – Анюта миттєво відключилася.

Наталя знала, що все буде виконано, і про це не турбувалася. Матері зателефоную з вагона, вирішила вона вже на ходу, прямуючи до кухні й паралельно шліфуючи версію раптового від’їзду, яку доведеться викласти Інні Семенівні. По суті, їй досі щастило: гостей залишалося з п’ятеро, а Валентин плавав озером із дівчиськом.

Зараз головне – якомога швидше забратися звідси й замінити сімку в мобільному. Хоч як хотілося лишитись, іншого виходу немає – це їй підказувало чуття, набуте в колонії. За два роки вона навчилася вірити не словам, а тому внутрішньому голосу, який постійно тримав під контролем усе, що траплялося в її житті.

Господиня пила трав’яний чай у кухні. Наталя зазирнула – більше нікого; підійшла й сіла поруч.

– Інно Семенівно, мені треба з вами поговорити!

– Уявіть, Наталю, я посварилася з сином… кудись поїхав. Жахливий день, усе наперекосяк… Ви вже впоралися?

– Майже. – Наталя заговорила квапливо: – Вибачте, але мені треба терміново їхати. Я не можу залишатися до ранку. Приберу що встигну, а решту вже ви самі. Я б хотіла одержати розрахунок… просто зараз.

– Ну, якщо це так важливо… – з несподіваною легкістю погодилася господиня, і брехати про причини спішного від’їзду не довелося. – Я, мабуть, і сама тепер упораюся. Там усі розійшлися?

– Під навісом тільки Савелій Максимович, його сестра й ваші сусіди.

– Я зараз сходжу по гроші.

– Дякую. – Наталя підвелася й рушила до мийки. – Спробую встигнути на маршрутку…

Та часу все одно виявилося обмаль.

Було вже близько шостої, з хвилини на хвилину мав повернутися Валентин. Нема часу прощатися з хазяями, нема часу навіть перекусити, хоча в неї з ранку ріски в роті не було. Поки знову бігла до флігеля, покінчивши з посудом, краєм ока помітила: удалині, біля причалу, походжає, покурюючи, батько Марти. З-під навісу по-джмелиному напористо, але цілком