Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

— Вибач, це не має мене обходити. Я тільки...

Я зупинився. Мої очі шукали той силует скелі на кручі, але не знаходили його.

— Ти тільки, що?

Я глибоко вдихнув. Я знав, що пошкодую про це.

— Я стояв тоді під вікном майстерні... тоді, після похорону. Я мимоволі підслухав вашу розмову з братом твого чоловіка.

Вона схрестила руки на грудях. Уважно подивилася на мене. Збентеження чи обурення в її погляді не було. Вона глянула в той бік, куди побіг Кнут, а тоді знову перевела погляд на мене.

— Я не маю досвіду щодо того, скільки часу може тривати кохання до чоловіка, бо я ніколи не любила чоловіка, якого мені дали.

— Дали? Ти хочеш сказати, то був шлюб за домовленістю?

Вона похитала головою.

— У давніші часи родини домовлялися про шлюби, так. Для зміцнення міжкланових союзів. Пасовища і стада оленів. Єдина віра. У мене з Уго шлюб не був такого штибу.

— А якого?

— З примусу.

— Хто тебе змусив?

— Обставини.

Вона знов озирнулася, чи немає поруч Кнута.

— Ти...

— Так, я завагітніла.

— Я розумію, що ваша релігія не надто терпима до позашлюбних дітей, але Уго ж не був із лестадіанської родини?

Вона похитала головою.

— Обставини й батько. Ці дві речі присилували нас обох. Він сказав, що вижене мене зі спільноти, якщо я не вчиню, як він звелів. Вилучення зі спільноти означає, що залишаєшся геть сама, жодної душі поруч. Ти розумієш?

Вона приклала руку до рота. Спершу я думав — щоб затулити згоїну на губі.

— Я бачила, що відбувається з людьми, яких вилучили...

— Я розумію...

— Ні, Ульфе, ти не розумієш. І я не знаю, навіщо я розповідаю це сторонній людині.

Тільки зараз я почув схлипування у її голосі.

— Можливо, саме тому, що я чужий.

— Так, можливо, — шморгнула вона носом. — Ти поїдеш звідси.

— А як твій батько змусив Уго, який не був членом спільноти, з якої він міг би його вилучити?

— Батько сказав їм, що коли Уго не одружиться зі мною, він подасть на нього в поліцію за те, що той зґвал­тував мене.

Я мовчки подивився на неї.

Вона випростала спину, піднесла голову і спрямувала погляд у море.

— Так, я вийшла заміж за чоловіка, який зґвалтував мене, коли мені було вісімнадцять. І народила від нього дитину.

Пронизливий вереск долинув із материка. Я обернувся. Чорний баклан пролітав низько над водою попід кручею.

— Бо таким є ваше тлумачення Біблії?

— У нашому домі тільки одна людина сміє тлумачити Святе Письмо.

— Твій батько.

Вона знизала плечима.

— Тієї ночі я прийшла додому і розповіла матері, що Уго зґвалтував мене. Вона розраджувала мене, як уміла, одначе сказала, що найкраще буде забути про це. Що кому дасть засудження одного із синів Еліасена за зґвал­тування? Та коли з’ясувалося, що я вагітна, вона пішла до батька. Найперше, про що він запитав, — чи молилися ми Богу, щоб я не завагітніла. А друга річ, яку він сказав, — що Уго та я маємо побратися.

Вона судомно ковтнула. На мить замовкла. І я зрозумів, що вона про це мало з ким розмовляла. Най­імовірніше — взагалі ні з ким. Я став для неї першою та найкращою нагодою висловити ці речі вголос після похорону чоловіка.

— Тоді він пішов до старого Еліасена, — повела вона далі. — Батько Уго і мій батько — впливові люди тут, у селищі — кожен у свій спосіб, звісно. Старий Еліасен дає людям роботу в морі, а мій батько дає їм Слово Боже і знімає тягар з їхніх змучених душ. Батько сказав, що коли Еліасен не дасть згоди, то він легко зуміє намовити когось зі своєї пастви дати свідчення, буцім вони щось певне бачили і чули тієї ночі. Старий Еліасен відповів, що немає потреби йому погрожувати, що я без того підхожа пара його синові та, можливо, навіть допоможу його Уго зробитися трохи розважливішим. І щойно ті двоє домовилися, що так має бути, так це і сталося.

— То як же... — почав я, але мої слова перервав інший крик.

Цього разу не пташиний.

Кнут.

Ми підхопилися.

«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».

І знову крик. Ми побігли на голос. Я першим досяг верхівки острова-пагорба. Побачив його. Обернувся до Леї, яка бігла за мною, підібравши руками спід­ницю.

— З ним усе гаразд.

Хлопчик стояв приблизно у ста метрах від нас, трохи нижче і видивлявся щось на березі.

— Що там таке? — гукнув я до нього.

Він показав на щось чорне на лінії прибою. А потім я відчув сопух. Трупний сопух.

— Що там? — і собі запитала Лея, підходячи до мене.

Я зробив так само, як Кнут, — показав рукою.

— Смерть і руїна, — сказала вона.

Я притримав Лею, коли вона хотіла спуститися до Кнута.

— Може, тобі варто зачекати тут, а я піду й подивлюся, що там таке.

— Не треба, — сказала вона. — Я бачу, що то таке.

— Отже... що там?

— Дитинча.

— Дитинча?

— Молодий тюлень, — пояснила вона. — Мертвий.

Іще стояла ніч, коли ми повертались.

У цілковитому спокої і тиші. Чути було тільки плюс­кіт весел, коли вони піднімалися з води, і краплі, падаючи з них, виблискували, як діаманти, у косих променях сонця.

Я сидів на кормі, спостерігаючи, як веслують мати і син. У мене в голові крутився мотив «Повільно йдемо собі містом». Вони були наче єдиний організм. Кнут видавався глибоко зосередженим і намагався зберігати тверду поставу, напружуючи спину і стегна, тримаючи спокійний, «дорослий» ритм веслування. Його мати сиділа позаду сина, підлаштовуючись під його рухи і стежачи за тим, щоби веслувати синхронно. Ніхто не казав ні слова. Жили й сухожилля на її руках напиналися, а її чорне волосся спадало на один бік, коли вона раз у раз оберталася, щоби глянути через плече і переконатися, що курс правильний. Звісно, Кнут намагався не показувати, що він сподівається справити на мене враження своїми навичками гребця, але таки видавав себе, періодично зиркаючи на мене очікувально. Я випнув щелепу і кивнув на знак поцінування. Він удав, буцімто не помітив, але я побачив, що він почав вкладати у свої рухи ще більші зусилля.

Прикріпивши линву до шківа, ми затягли човен на його дерев’яну направну і в елінг. Тягти важкий човен було навдивовижу легко. Я не міг не думати про нездоланну винахідливість людства і його здатність до виживання. І про нашу готовність робити, в разі потреби, жахливі речі.

Ми йшли гравійною дорогою до селища. Зупинилися біля телеграфного стовпа на початку стежки. Афіша танцювальної групи сховалася під