Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

— Це молитва до богів, щоби вони були поряд із на­ми у бою, щоби ми на залишилися самі.

Я бачив, що Лея насупилась, але вона нічого не сказала.

Хлопчик повторював за мною всі рухи, коли я повільно підніс руки, подивився долі, а тоді поклав долоні на коліна.

— Так ми розчавлюємо злих духів, — сказав я, тупаючи ногами.

Кнут зробив те саме.

— Приготувались... увага... — проказав я.

Кнут скривив обличчя в агресивній гримасі.

— ...бій!

Він стрибнув у коло і пхнув мене плечем.

— Ти вилетів! — переможно оголосив він.

Мій слід за межами кола не залишав сумнівів. Лея сміялась і аплодувала.

— Боротьба на цьому не закінчується, рікіші Кнут-сан із Фіннмарк-кен, — прогарчав я, знову сідаючи навпочіпки. — Хто переможе у п’яти сутичках, той Футабаяма.

— Фута?.. — швидко присів Кнут на протилежному боці.

— Футабаяма. Легенда сумо. Здоровенський жирний мугиряка. — Приготувались... увага...

Я ухопив його в замок і виніс далеко за межі кола.

На час, коли рахунок становив 4:4, Кнут так упрів і розходився, що забув про попередні церемонії та одразу несамовито кинувся на мене.

Я відступив убік. Він не міг вчасно зупинитись і, спотикаючись, вилетів за межі кола.

Лея розреготалася. Кнут лежав нерухомо, головою у піску.

Я сів поруч з ним.

— У сумо деякі речі важливіші, ніж перемога, — сказав я. — Зокрема, вміння виявляти гідність як у перемозі, так і в поразці.

— Я програв, — прошепотів Кнут у пісок. — Гадаю, що гідність простіше показувати, коли виграєш.

— Безперечно.

— То вітаю тебе. Ти Фута... Фута...

— ...баяма. І Футабаяма вітає тебе, мужній Хаґу­раямо.

Він підвів голову. Його мокре обличчя було геть обліплене піском.

— А це хто?

— Учень Футабаями. Хаґураяма теж згодом став майстром.

— Правда? Він переміг Футабаяму?

— О, так. Він грав з ним, удаючи поразки. Він просто мав спершу дізнатися від Футабаями кілька важливих способів. Наприклад, як треба програвати.

Кнут сів. Скоса подивився на мене.

— Ульфе, хіба, програючи, ти робишся кращим у боротьбі?

Я спроквола кивнув. Я бачив, що Лея теж прислухається до розмови.

— Ти навчаєшся, — я прибив комара, що сів мені на руку, — краще програвати.

— «Краще програвати»? Який сенс бути в цьому добрим?

— У житті здебільшого берешся до речей, які то­бі не до снаги, — сказав я. — У результаті програєш час­тіше, ніж виграєш. Навіть Футабаяма раз у раз програвав, перш ніж почав вигравати. А хіба ж не важ­ли­во бути кращим у тому, що тобі випадає робити частіше?

— Мабуть, що так, — розважив Кнут і задумався. — Але що означає бути добрим у програванні?

Глянувши йому через плече, я зустрівся поглядом із Леєю.

— Насмілитися на черговий програш, — сказав я.

— Їжа готова, — відгукнулася Лея.

Шкура тріски прилипла до сріблястої фольги, тож коли Лея розгорнула страву, нам залишалося тільки витягувати шматочки білого філе і відправляти їх у рот.

— Райський смак, — прокоментував я, сам не знаючи до ладу, що я мав на увазі під «райським», але точніше слово мені на думку не спадало.

— М-м-м, — по-котячому муркотів Кнут.

— Бракує тільки білого вина, — докинув я.

— Пекло, — нагадав хлопчик, блиснувши зубами у посмішці.

— Ісус уживав вино, — завважила Лея. — В будь-якому разі, з тріскою п’ють червоне.

Вона засміялася, коли ми з Кнутом обоє перестали жувати і витріщилися на неї.

— Принаймні таке я чула!

— Тато випивав, — сказав Кнут.

Лея перестала сміятися.

— Іще борюкатися! — вимагав Кнут.

Я погладив своє черево, щоб показати, який я на­пханий.

— Нудно... — закопилив він губу.

— А пошукай лишень, чи знайдеш чаїні яйця, — запропонувала йому Лея.

— Яйця, о цій порі року? — здивувався Кнут.

— Літнє несіння, — сказала вона. — Таке зрідка, але трапляється.

Він примружив одне око. Тоді підвівся, рвонув з місця берегом і зник за пагорбом.

— Літнє несіння? — запитав я, вкладаючись на пісок. — Це правда?

— Я думаю, що трапляється що завгодно, — відповіла вона. — Але ж я сказала, що рідко.

— Як оце ви?

— Ми?

— Лестадіанці.

— То ось як ти сприймаєш нас?

Лея примружила очі, і я зрозумів, від кого Кнут підчепив свою звичку мружитись.

— Ні, — сказав я після паузи і заплющив очі.

— Ульфе, розкажи мені щось.

Вона підмостила собі під голову оту куртку, що я взяв у елінгу.

— Що саме?

— Що-небудь.

— Дай лишень подумати.

Ми лежали мовчки. Я дослухався до потріскування багаття і тихого плюскоту прибою.

— Літньої ночі у Стокгольмі, — почав я, — зелено. Всі сплять. Ми поволі йдемо додому з Монікою. Зупиняємось і цілуємось. А тоді рушаємо далі. Ми чуємо сміх із якогось відчиненого вікна. З архіпелагу долинає вітерець, приносячи запахи трави і водоростей. — Я подумки мугикав мелодію. — Бриз пестить наші обличчя, я притискаю її ближче до себе, і ночі не існує, тільки тиша, тіні, вітерець.

— Як славно, — заохотила мене Лея. — Розповідай далі.

— Ніч коротка і світла, й вона спливає, коли прокидаються дрозди. Чоловік припиняє веслувати, задивившись на лебедя. Коли ми йдемо Західним мостом, нас обганяє порожній трамвай. Тієї ночі, в цілковитій таємниці, у Стокгольмі розквітають дерева, а вікна освітлюють місто кольоровим світлом. І місто наспівує пісню всім, хто спить, і тим, хто має вирушати в далеку путь, але знову повернеться до Стокгольма. Вулиці пахнуть квітом дерев, і ми знову цілуємося і неквапом, повільно йдемо через місто додому.

Я прислухався. Хвилі. Багаття. Віддалені крики чайок.

— Моніка — це твоя кохана?

— Так, — сказав я, — вона моя кохана.

— Еге. А давно?

— Зараз. Скільки ж це... Років із десять чи близько того, гадаю.

— Це чимало.

— Так, але ми кохалися по три хвилини за раз.

— Три хвилини?

— Три хвилини і дев’ятнадцять секунд, якщо точно. Стільки часу вона виконує цю пісню.

Я почув, як вона сіла.

— Те, що ти щойно мені розповів, — це пісня?

— «Повільно йдемо собі містом», — сказав я. — Мо­ніка Зеттерлунд[14].

— І ти ніколи не бачився з нею?

— Ні. У мене був квиток на її концерт зі Стівом Куном у Стокгольмі, але Анна саме захворіла, і я мусив працювати.

Вона кивнула мовчки.

— Мабуть, гарно бути щасливими одне з одним, — сказала вона. — Я маю на увазі — як ота пара у пісні.

— Але це недовго триває.

— Ти не знаєш цього.

— Твоя правда. Ніхто не знає. Однак, із твого досвіду, це триває?

Раптовий порив холодного вітру змусив мене розплющити очі. Я щось побачив на краю кручі по той бік морської гладіні. Можливо, силует великої скелі. Я обернувся до Леї. Вона сиділа зсутулена.

— Я лише кажу, що все може трапитись у світі, — сказала вона. — Навіть вічне кохання.

Окремі пасма волосся впали їй на обличчя, і мене вразило,