Читати книгу - "Сабіт. Її перевертень, Влада Калина"

Сабіт

Чим ближче до повні, тим більше тварини бісяться. Вони відчувають мене - звіра… і бояться. Через це хочуть найскоріше вибратися зі своїх кліток та утекти нахрен звідси. В такі дні я стараюсь не виходити до них, щоб не провокувати, адже можуть і роздерти. 

Щойно подумав про цю дівку, як її там звати, а Дана… Ні, вона для мене Амані. Моя Амані.

Ну, що ж, гарна дівка, гарне ім'я, а от характер не мед. Хоча в тому, що вона ненавидить мене, винен мабуть не її характер, а я сам. Ні одна дівчина б не покохала того, хто роздер її груди… Ніяк не можу згадати коли це сталося, і вона мовчить.

Бл*дь! Завтра знову повня, я знову щось зможу накоїти, не хорошого. Хтось може потрапити до моїх лап, і я боюсь що це буде вона. Надіюсь у тітки Марини вистачить мізків змусити цю навіжену випити снодійного, інакше… я навіть боюсь уявити собі, що буде…

 - Що ти їм зробив?! - почув крик Амані за своєю спиною. Обернувся.

Якого біса вона тут…

Я стояв біля вікна у своїй кімнаті. Дивився на захід сонця. Воно таке ж прекрасне, як і повний місяць, от тільки не так манить мене. Адже в повню я навіть не усвідомлюю чому, хочу бігти десь, щось зламати, когось роздирати, вбивати. Коли дивлюсь на місяць, то він мені ніби шепоче:" Вбий." Відразу з'являється така сила в руках, з якою мене не може ніщо і ніхто зупинити. Я навіть одного разу перевернув свій автомобіль та викинув за паркан… десь у ліс. Тоді, я нічого на ранок не пам'ятав, але Марина розповідала, що я розірвав ланцюг і вибіг з підвалу. Зенику довелося стріляти в мене снодійними. Хтось би сказав, що можна було б напитися цього снодійного і пережити цю ніч, просто спати, але, є одне але… моє серце не витримує такої величезної дози. Воно просто може зупинитися і все… тож це ще один спосіб, як можна мене вбити не відрубуючи голови…

Як любить повторювати Марина: "Не пив би стільки, то і серце б було сильнішим"

А може і справді кинути пити?

 - З ким зробив?! - здивувався я. Ця дівуля таке щось дивне запитує. Ще ж не повня щоб я зміг щось втнути. Здається нікому нічого такого не робив.

- З тваринами! Вони там таке роблять… бісяться! Вовки виють, ведмідь гарчить, лося бачила, так він копитом землю б'є, а зайці взагалі поховалися! Жах!... Це почалося після того, як ти ходив біля них! - з переляком дивилась на мене. Вона була одягнена все ще в мою чорну сорочку, в якій виглядала дуже звабливо. Мабуть час купити їй якусь сукню, і таку довжилезну, щоб аж до підлоги діставала, інакше я не витримаю, візьму силою, а мені б цього не хотілося.

- Ти б не ходила там більше, біля тих кліток. Хоча б цих три дні, - спокійно так відповів, щоб не налякати. Про весь цей жах з перевертнем я їй розповідати не збирався.

Підійшов до шафи і дістав з відти рушник. 

- То мені знову не можна виходити на двір? - стояла переступала з ноги на ногу. Навіть і не думала відходити коли я проходив повз, в сторону ванної кімнати.

- Наступні три дні не можна, - легенько зацепив її плечем, дівка навіть не пікнула. Продовжувала стояти. От нагла! - Щось ще?! Давай швидше, я взагалі-то в душ збираюсь! - махав рушником у неї перед носом. - Чи будеш дивитися як я миюсь?

- Ні, дякую! Я вже дивилась! - дійшла до дверей і зупинилася, тримаючись за дверну ручку. - А з тваринами все-таки щось не те! - кинула на мене свій підозрілий погляд, і зникла в коридорі.

"Еге ж!!! Ти навіть не здогадуєшся, що з ними не те!"

Зайшов до ванної, скинув з себе одяг, а точніше штани і труси, більше на мені нічого не було… хіба що перебинтований живіт. Мочити рани не можна, але мені все одно. Завтра повня, тож загоїться і так.

Скинув ці кляті бинти, швирнув на підлогу, туди де валявся і одяг. Така спека на вулиці, що мені здається, якщо я не змию з себе весь цей піт, то не тільки тварини, а і люди будуть шарахатися від мене. Зеник буде гарчати, Марина буде вити, а ця діваха буде бити копитом… чи як вона там говорила… Ну, це ж звісно жарт, але мені стало не до жартів, коли я почув, якийсь підозрілий шум за дверима ванної.

Не встиг підійти до них, щоб відчинити, як вони самі відчинилися, і всередину вбігла, хто б ви думали, вірно, ця навіжена дурепа. Ще й з такими криками!!! 

- Ти взагалі знахабніла?! - стояв за її спиною в чому мати народила, та дивився, як ця ненормальна закриває двері на замок.

- О, Господи! - знову крикнула, коли обернулась та побачила мене у всій красі. - Прикрийся! - заплющила очі.

- Чого тобі тут треба… Бісова дитина? Надумалась помити мені спину?

- Ще чого! Там… там… - розплющила очі, коли я прикрився рушником.

- Що там? Знову хтось виє? Копитом б'є? Гарчить, ричить? Що?... Ти дістала мене! - розмахував руками дивлячись на неї. А може і не дістала. Ну, не так сильно дістала, як сильно я хочу її тр*хнути. Ще й тут, у цій ванній, де я повністю оголений, та уже здається збуджений. 

От, с*ка! Як не вчасно!

 - Там тигр! - накінець-то озвучила свою проблему. - Тигр!!!

- От, лихо! Шараман мабуть з клітки знову втік!

Це мій улюбленець. Тигра мені подарували три роки тому, на День народження. Його звати Шараман, і він коли тікає з клітки, завжди біжить сюди, адже виріс в цій кімнаті. Спав зі мною на моєму ліжку коли був ще малим. 

- Шараман?! Який ще Шараман?... Знаєш, тут щось дивне відбувається, - дівка весь час оберталася і дивилася на зачинені двері, за якими гарчав тигр, і хотів добратися до нас.

- Цікаво що саме? - невже здогадується про щось.

- Тварини якось підозріло реагують на тебе… Цей гад прибіг аж сюди!

- Нічого подібного! - обманював я. - Просто це мій улюбленець. Він скучив за мною, от і все… відійди-но. Його потрібно спровадити звідси, і тебе теж.

Я відвів її в сторону взявши за плечі, та почав тихенько відчиняти двері. 

- Стій! Що ти робиш? Не відчиняй, я боюсь! - схопила мене за руки, а спиною вперлася в двері, щоб я не міг відчинити.