Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

- Не заздри, скоро твоя брюнеточка загляне, - посміхаюся у відповідь.

Та, як виявилось, та заміжня дамочка про Бодьку не забула. І часто навідувалася його. Одного разу я з нею перетнувся. Підозрюю, що випадок був зовсім не випадковим.

Набагато пізніше я почну збирати начебто незначні події свого життя в один візерунок. Все взаємопов'язане, і кожна навіть найтонша ниточка кудись та веде.

Повертався з непотрібного та безглуздого допиту. Мене викликали, ні про що важливе не спитали. Налили чаю. Протримали хвилин сорок. Відпустили.

Зіштовхуюсь у коридорі з яскравою брюнеткою. Хижі риси обличчя. Красиві. Раніше я б запав. А зараз… жодна жінка не може зрівнятися з голубкою. Василіса затьмарила всіх. Але про себе наголосив, що баба не проста, така мужиками крутить на раз-два. Аура у неї сильна, хижа й очі, там немов заховані леза, що розривають душі.

- Микито, правильно? – сліпуче посміхається, відразу пускає у хід свої жіночі чари.

- Угу, - киваю.

- Я Слава, - в очах миготить диявольський блиск.

- І?

– Подруга Богдана. Ви ж із ним непогано спілкуєтеся, наскільки знаю.

- Що тобі треба, Славо. Давай коротко. Не затримуй, - обриваю її загравання.

- Допоможи йому, - дивиться мені в очі, нахабно, самовпевнено.

- Він начебто великий хлопчик. Сам упорається, - і я їй у вічі впиваюся. Так і стоїмо німий поєдинок поглядів.

- У тебе скоро з'явиться шанс його на волю відправити, - лукавий вогонь спалахує в очах.

- Якщо ти так обізнана, то сама і дій.

- А ти допоможи, - підходить впритул до мене.

І знає щось більше за мене. Не блефує. Відчуваю.

- Що мені з того?

- Я у боргу перед тобою буду, - сильна баба, погляд тримає, аурою своєю задавити намагається.

- Здалися мені твої борги. Говори конкретно, не марнуй мій час, - відповідаю різко. Хоч лукавлю, спілкування з нею інтригує.

- Повір, Микито, мати мене в боржницях дорого коштує, - цокає язиком. – І ця розкіш доступна одиницям.

- Чи не занадто собі ціну набиваєш? – глузливо вигинаю брову

- З часом дізнаєшся, - підморгує.

- Що ти хочеш від звичайного зека?

- Такий і звичайний, - сміється. Зміїна у неї посмішка. Укуси у неї отруйні.

- Абсолютно.

- Скоро в тебе з'явиться можливість допомогти Богданові, - розвертається та йде.

І не збрехала. На той момент вона загрузла в брудних іграх набагато глибше, ніж я. У мене головне болото було ще попереду. Можливість витягти Бодьку справді з'явилася.