Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж 📚 - Українською

Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

290
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дума про Хведьків Рубіж" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 70
Перейти на сторінку:
на своєму шляху перепони, труднощі, усі якоюсь мірою їх долають, але є одна вічна перепона, якої не судилося здолати жодному народові, окрім мого…

Престарілий жид-корчмар приніс випивку, закуску. Видно було, що він ставиться до цих запізнілих гостей із великого пошаною.

— І що ж це за перепона, про яку перепону ти говориш?

Хворобливий співбесідник крутнув головою, наче хотів переконатися, що ніхто не чує. Тоді глянув козакові прямо в очі, що траплялося рідко.

— Смерть…

— Ти, певне, потягнув зайвого, — козак кивнув на пляшку і розсміявся.

— Твої жарти недоречні…

— А чого ж це?

Каліка знову озирнувся навкруги. Зробив коротку паузу.

— Кожна тварюка, що повзає по землі, літає чи плаває впритул до вас, людей, прагне одного — жити. Ви самі цього не розумієте, але це так. Щоб втамувати свої бажання й амбіції, байдуже, тілесні чи душевні, треба щонайменше — жити. Усе втрачає сенс, коли реальною стає лише одна річ — смерть. Нації й народи через смерть втрачають геніїв, героїв, ватажків — саму свою суть, усе, але це не головне. Головне те, що, коли мова заходить про смерть, узагалі все стає другорядним і нікчемним…

— А як же віра, релігія?

— Підґрунтям віри має бути щонайменше життя… — каліка видихнув. — Тварини вчаться захищатися від ворогів, природних лих, хвороб, себто від смерті. Тварини вчаться жити, але знайди хоч один приклад того, щоб істоти вчилися вмирати — його немає. Безсильним поштовхом кожен народ бажає відійти від смерті подалі, але дає їй цим лише коротку відстрочку. І тільки мій народ — ми зуміли справді здолати смерть…

Козак широко вирячив очі, тоді боязко питає:

— І яким же чином?

— Ми вмерли…

VІІ

На радному колі по обіді зібралася вся Січ, хоча Сірка досі ще не було. Забарився кошовий. А в такі хвилини чекання зазвичай була здоровенна бійка. Січовики кидались хмільні навкулачки доводити свою правоту, матюкались і плювали один одному в морди.

Але цього дня було на диво тихо. Всі теревенили про дурнувату витівку Черниша зранку і чулося звідусіль майже одне й те ж саме:

— Допився Черниш, вражий син, до білої гарячки та чортиків, хай йому грець!

— Та ну! Черниш хіба дуже пив? Не пив же! Хіба колись там і видме було браги кварти зо дві, та й буде з нього. Медовуху ще любив, але щоб до чортиків?! Ні, не може цього бути!

— Так може статься! Ти, Сашку, теревень, теревень дурничку, а я Черниша все ж ліпше твого знаю. Я у нього на хуторі в Соломинках гостював колись, пиво-мед пив, салом закусував, так було таке, що хтось йому шепнув, ніби жінка його, суча лярва, з полковником самим злигалась-любувалась. Так він як упився, каже, задушу й край! Ледве втримали тоді від убивства біснуватого Петра. Так він більше, правда, додому й не потикався.

— Ха, Трухляк! Одна справа бабу зрадливу по п’яні порішити, а інша — кицьку нещасну Лісовикову товкти й знущатися. Сам ти, Трухляк, дурницю мелеш!

— Чого той дідьків Лісовик кішку хоч на Січ притаскав? Не налюбується тими котами!

— Та досить хоч Лісовика приплітати. Що ж, як він котів любить? Я от коней, наприклад, також люблю. Нема кращої тварини за коня!

— Дійшли й до коней, сучі діти!

Тут саме до гурту надійшов заспаний Шевчик. Він після вартування забрів у Чернишів курінь, випив чарку та й заліг спати до ранку під дверима. П’янів на диво швидко.

— А де се Хведько? — позіхнув хлопець.

— Нема. Черниша потіг.

— Куди?

— У курінь відсипатися. Чув, що Черниш оце утнув?

— А що?

— Вранці, хо-хо, ой, не можу… Притаскав бусурмило ось сюди ж Лісовикову кицьку з лапами зв’язаними та й ну … Ой хо-хо! Вражий син, хо-хо-хо! І давай об стінку Лісовикового ж куреня жбурляти…ой ну я не можу!.. дуженько так гепав з усієї сили, ой хо-хо, як те кошеня й живим залишилось. Тут збудився Лісовик, почув цю катавасію, вискочив із куреня в одній сорочині, хо-хо-хо-хо! Ой кат би їх спік! Із шаблею, ой леле! Як побачить оту кумедію, та й на Черниша. Той собі за шаблю, та й сплелися. Б’ються, хо-хо, той кричить: що ж це ти, сучий сину, твориш, нащо мою Мурочку порішити зібравсь?! А той йому: то не Мурочка ніяка, бовдур ти холерний, то СКАРБ! Ой хо-хо! Заледве розняли.

— Тю! — Шевчик вирячив очі. — А кіт же живий?

— Та що тому коту буде? От із Чернишем хтозна як діяти. Упився.

— Кажу тобі, не впився!

— Закрий пащу!

Коли саме явився кошовий.

VІІІ

Милістю аллаха…

По вузеньких вуличках шумного города Килії незнайомець пробирався на схід Чорним шляхом десь по обіді.

Повна палаців, площ і невільницьких ринків, що смерділи ріжучою очі сумішшю поту, крові та нечистот, сміялась Килія мусульманами і ридала живою православною худобою, звивалась майбутньою наложницею султан-паші, тягнулась по брудному піску, вставала стінами тюрем, а похмурий незнайомець уже ж колись тут був.

Був колись, і тоді, як і зараз, була на ньому убога козацька свитка, вишита дрібними квіточками сорочка, поношені штани-шаровари, шапка-бирка, і тільки недбало звисаюча на шиї ганчіркою зв’язана вузлом картата, затерта, просякла потом хустка відрізняла його від купи невільників і робила схожим на братів-мусульман серед обіднього гамору міста-фортеці Килії.

  — Ой калино, калинонько…

Незнайомець поспішав. Його кроки були тверді, рухи — незграбні, ступні дріботіли, наче підошви чобіт обпікав гарячий пісок під ногами. На східній околиці міста-фортеці, недалеко коло муру та укріплень незнайомець випадково втрапив у вервицю ясиру, бився плечима об шиї та лиця юних дівчат та зовсім іще дітей, ті скрикували й плакали, гронами падали на землю. Юрба тяглась і підіймала їх за мотузки, терзаючи й без того зранені пов’язкою руки.

—  Ой калино ти небого, де ж моє кохання?

    Де й чиї стрічає зорі, пробудившись зрання?

    Ой пади, моя калино, зупинися, серце…

— Матінко! Ой матінко, боляче, мамусю! А-а-а!

— Іди, собача! Хутко!

Вартові лупцюють малечу нагайками, дівча виривається і підбігає до незнайомця. Вчіплюється йому в рукав.

— Спасіть!

Незнайомцю стає страшно. Він відштовхує дівчинку. Бурмоче собі під носа незрозуміле:

                               —   Ой калино ти калино,

                                    Ой калино-калинонько…

Дівча падає додолу.

1 ... 25 26 27 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"