Читати книгу - "Грона гніву"

Батько втрутився:

— Так, дідо щоночі геть скаженів. Перечепиться об Вілфілда, а той як закричить, а дідо розлютиться, труси намочить, ще більше лютує, а тут усі галас здіймають, просто все сторчака стає.— Він посміювався, переповідаючи це.— Ой, у нас тут весело було. Раз уночі, як усі розкричалися, так клясти почали на всі заставки, а Ел, твій брат, такий зухвалець, от і бовкнув: «Чому б вам, діду, від нас у пірати не податися?» Ну, дідо озвірів, побіг по обріз. Ел тоді в полі заховався на нічліг. Ну, а тепер бабця з дідом сплять у сараї.

— Тепер вони можуть уставати й виходити коли закортить,— сказала мати.— Чоловіче, скажи їм, що Томмі повернувся. Завсігди діда любив.

— Ага,— відповів батько.— Хтів зробити, але чо’сь не догадався.

Він вийшов за двері й рушив з двору, помахуючи руками.

Том довго дивився йому вслід, а потім його увагу відволік неньчин голос. Мати розливала каву, не дивлячись на нього.

— Томмі,— сказала вона нерішуче, несміливо.

— Що? — Його нерішучість відтінила її незрозуміле сум’яття.

Вони обоє знали, що другий ніяковіє, і ще більше ніяковіли від цього.

— Томмі, я повинна запитатися в тебе — ти не знавіснів?

— Знавіснів, ма’?

— Ти не озлобився? Не став ненависником? Тебе не довели в тюрмі до того, що ти всіх ненавидиш, нікого не зносиш?

Він скоса позирнув на неї, вивчаючи, і очі його немов питали, звідки вона може знати такі речі.

— Нє-є-а,— відповів він.— Хіба деякий час тільки було. Але я не такий гординя, як інші. З мене все як з гуски вода. А що таке, ма’?

Тепер вона дивилася на нього, роззявивши рота, наче для того, щоб краще чути, а очі її пильно вдивлялися, щоб знати краще. Мати шукала відповідь, яка завжди затаєна. І збентежено заговорила:

— Я знала Красунчика Боя Флойда. Знала його матір. Вони хороші люди. Він був чортеням, звісно, як і кожен порядний хлопчик має бути.— Вона помовчала, а потім слова полилися потоком.— Я не знаю, чи з усіма так буває, але знаю, що буває. Він щось трохи накоїв, набешкетував, його зловили й набили, то він озлобився, потім знову щось накоїв, уже розлючений, і його знову набили. А невдовзі він зовсім не при собі став. У нього стріляли, як у лиса-шкідника, він відстрілювався, а потім цькували його, як койота, а він вишкірюється — достеменний сіроманець. Геть не при умі став. Він перестав бути хлопчиком, перестав бути дорослим, був просто ходячий шматок плоті — безглуздий. Але ті, хто його знав, не кривдили. На тих він не злився. Нарешті зацькували його псами — на смерть. І хай там у газеті писали, що він лиходій,— але ось так насправді все було.— Вона замовкла, облизнула пересохлі вуста, і все її обличчя було болючим питанням.— Я повинна знати, Томмі. Чи заподіяли вони тобі стільки лиха? Зробили тебе таким скаженим?

Том щосили стиснув товсті губи. Глянув на свої дужі, міцні руки.

— Ні,— сказав він.— Я не такий.— Зробив паузу, роздивляючись зламані нігті, порепані, як мушлі.— Повсякчас я у в’язниці був тихим, старався, щоб нічого такого не накоїти. Ні, я не такий шалений.

Вона видихнула:

— Слава Богу!

Він швидко зирнув на неї:

— Ма’, коли я побачив, що вони зробили з нашою хатою...

Вона підійшла до нього, стала поруч і палко промовила:

— Томмі, не ходи битися з ними сам. Вони полюватимуть на тебе, як на койота. Томмі, я от усе думала, уявляла, міркувала. Кажуть, що таких, як ми, вигнаних, сто тисяч. Якби ми отак усі розлютились, ошаленіли, Томмі,— вони б нікого з нас не зацькували...— вона зупинилася.

Томмі, дивлячись на неї, поволі опустив повіки, але було видно, як очі в нього зблискують навіть крізь вії.

— І багато хто так думає? — запитав він.

— Я не знаю. Вони якісь причмелені. Ходять як уві сні.

У далекому кутку двору почувся рипучий старечий голос:

«Славімо Суса Христа! Славімо Суса Христа!»

Том озирнувся й посміхнувся.

— Ну от я й удома, нарешті почув бабцю. Ма’, а раніше я тебе ніколи такою не бачив.

Її обличчя спохмурніло, очі стали крижаними.

— А раніш я ніколи не бачила, як мій дім ламають,— сказала вона.— Ніколи не бачила, як мою родину на дорогу просто неба викидають. Ніколи не доводилося продавати все до останньої шмати... а ось і вони.

Вона підійшла до плити й переклала перепічки з великої сковорідки на дві олов’яні тарілки. Потім присмачила борошном густе сало для підливи, і руки в неї побіліли. Зо хвильку Том дивився на неї, а потім пішов до дверей.

Через подвір’я прийшли четверо. Попереду йшов дідо — худий, обірваний, жвавий старигань, який накульгував на звихнуту праву ногу. Він застібав матню, і його пальці не могли намацати ґудзика, тому що він застебнув горішній ґудзик на другу петлю й тим порушив послідовність. На ньому були пошарпані темні брюки і подерта синя сорочка, розхристана згори донизу, і було видно довгу сіру спідню сорочку, теж незастебнуту. Таке вбрання відкривало груди, порослі білим волоссям. Дідо здався, не застебнувши матні, й заходився защеплювати спідню сорочину, потім кинув і взявся причіпляти брунатні шлейки. Обличчя в нього було худорляве, збуджене, а карі очиці — завзято-люті, як у бешкетливої дитини. Обличчя сварке, вередливе, по-дитячому пустотливе. Він вередував і сперечався, розповідав масні історії. Такий самий розпусний, як завжди. Злий, жорстокий, непосидющий, як дитина, і такий самий веселун. Він забагато випивав, коли міг, забагато з’їдав, коли давали, і забагато базікав.

За дідом шкандибала бабця, яка вижила тільки тому, що була злою, як її чоловік. Вона хвицалась як релігійна фанатичка, була не менш розпусною й дикою, ніж дідо. Одного разу після молитовних зборів, коли вона почала говорити різними мовами, то вистрелила у свого чоловіка з обох стволів дробовика і розірвала йому одну з сідниць майже наскрізь. Після цього дідо захоплювався нею й більше не пробував мучити, хоча раніше катував, як діти жуків. Поки що вона йшла, підкасавши місіонерську сукню до колін, і пронизливо бекала страшний бойовий клич: «Славімо Суса Христа».

Бабця й дідо рухалися наввипередки двором. Вони сперечалися з будь-якого приводу й любили це.

Позаду них, рухаючись повільно і рівномірно, але не відстаючи, ішли батько