Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— У мене в Анголі був такий випадок… — знехотя повчально розповів Сергій, — зайшли урядові війська в одне село… Хоча за нашими мірками це й селом назвати складно, так, два десятки мазанок… І спалили його — з дітьми, жінками… каліками… За те, що ті начебто підтримувати УНІТА[58]… Вони були під присягою і виконували свою роботу, як наказали командири… Коли ми їх наздогнали і з ходу, майже без бою, взяли в полон, ті теж заговорили про «присягу». На що один старий воїн сказав: «Дотримуватись присяги і зловживати нею, це різні речі. Тому у нас ставлення буде до вас як до полонених, згідно женевської конвенції, але виконаємо наказ нашого командира, матір якого ви нині вбили»… — Сергій, задумався, помовчав, пригадуючи ту історію, ті давні запахи, те розпечене сонце.

— І шо? — поцікавився продовженням історії Бача.

— Ми не порушили женевську конвенцію, — зітхнув він якось награно.

— Тю, блядь, дурна історія, — вирішив Бача, — якась скучна і без моралі.

— …Просто коли настала холодна африканська ніч, командир відправив нас усіх спати, а сам залишився їх стерегти.

— І шо? — знову аж скрикнув Бача.

— Капшо, — огризнувся Сергій. — Вранці він сказав, що їх усіх викрали і пожерли леви з гієнами. Ми йому й повірили — Африка, таке там буває часто…

— У нас львов нет, — засмутився чомусь Малюк.

— Та хуй на тих львов, — реготнув Бача. — Главне — кінці вміло сховать. Я так понімаю — в пісок.

— Не знаю, — розвів руками Дід. — Хто ж тобі правду скаже?..

— Вот ми і підійшли до самого інтєрєсного, — повідомив Мишко. — Нині нєскоко сотників мєжду собой домовились, шо хватіт терпіть тітушню, котора нападає на наших. Приїхали фанати з Дніпра[59] і Харькова, тоже хочуть на цих уродах розім’яться. Кароче, самі потихеньку будемо їх дьоргати. Поки камандаваніє і штаб думу думають, народ іде партізанить. Тіки добровольці. Наш пєрімєтер — гостініца «Україна», улиця Інститутська, Лютеранська, Городецького і торговий центр.

— Корочє, охотимось на тітушню, — аж потер радісно руки Бача. — Я — в перших рядах. То есть доброволець.

До обіднього столу, за яким проходила ця імпровізована нарада, як за командою, посунули Морпєх з Борькою. Морпєх ледь дихав, важко хрипів і задихався, — віддача мортирки, хоч і не поламала ребер, та все ж травмувала грудну клітку.

— Я йду, — повідомив він і закашлявся.

— Нє, не підходиш для такого діла, — вирішив Дід. — Тітушки будуть розбігатись, коли тебе побачать.

— Я такий страшний? — криво посміхнувся Морпєх.

— Подумають, що ти туберкульозник і хочеш їх заразити.

— Да, ти остаєшся, — погодився з Дідом Мишко. — З твоєю одишкою… Єслі придеться убігать от мєнтов, кого народ буде спасать первим? Мене, канєшно, бо я Камандір. Тобі прийдеться оставаться на растірзаніє львам-е-е-е, заплутав мене Дєд со своєй Африкой. На растірзаніє гієнам, тьху, тітухам!

— Так ліпше тебе кинути, Камандір, в тобі живого вєсу сто тридцять кеге, — посміявся Морпєх. — А в мені тільки сімдесят. Кого легше нести?

— Воно-то, канєшно, да. Но я більше сєкрєтів знаю, потому мені в плєн нельзя. Питок не витримаю, все розкажу: як часто міняє батарейки на сцені Руслана, скільки у нас на Майданє туалєтів, з якой періодичністю ходить опорожняться срєднєстатістічєскій майдановєц. Всі сєкрєти видам! І нехай вони іспугаються моїх слов!

— Морпєх… — пояснив Дід. — Просто ти з мортиркою і з Борькою засвічений. А ви ще й на «Груші» нормально так пошмаляли. Тому вам краще до повної перемоги Майдану за периметр не потикатись. Ви бажаний трофей для мусорів…

— Сьогодні артилерія іде в наряд на кухню, — сумно зітхнув Борька.

— І шоб відро олів’є нарубали… стрєлятєлі, — заржав Бача. — Богі войни…

— Всім узять рації, — Мишко виклав на стіл передавачі. — Дєжурна група в палатці на підхваті. Тільки де замєс — самим не влазить, визивать підмогу. Мій позивний — «Первий», остальні — по книзі Дюма «Три мушкєтьора»: «Атос», Партос», «Араміс».

— Нє, я їх путаю, — не погодився Бача. — арахіс, анархіст, каратіст… Я буду «Дубом». Всьо, я «Дуб», — Бача, завжди готовий до «любого кіпєша, кромє польотов на Луну», звівся і пішов на вихід.

— «Дуб» так «Дуб», — знизав плечима Камандір. — Тоді треба видумать новий пароль, шоб між своїми не побиться…

І перша група добровольців рушила на полювання…

* * *

Минулої ночі менти все ж погнали тітушок на майданівців. Декілька груп цих почвар спробували свої сили з боку вулиці Городецького і Інститутської. Вони побили кількох жінок, які несли продукти на Майдан, пограбували ні в чому невинних перехожих, бо вони — кияни, отже «біндєравци»; виловили і відвели в Маріїнський парк більше десяти майданівців. Їхня доля й досі не відома…

Лідери Майдану та їхні посіпаки зі сцени саме закликали не чіпати тітушню, а тих, кого все ж взяли в полон, наказали здавати в комендатуру Самооборони. Зазвичай їх відпускали, навіть не перерахувавши ребер.

— Гуманісти, блядь, — сказав на те Бача і зі своєю невеличкою групою, до якої увійшли Дід і Малюк, зайшов до торговельного центру.

На першому поверсі було тихо, тільки охоронець бару і продавці в магазинчиках.

— Вони-то, еті, шо нас учать як нам не пиздить беркутов і тітушок, понятно за шо боряться, — за власть і за бабло, а ми? — продовжував бухтіти Бача, пояснюючи Діду свою життєву філософію. — Вони потім прийдуть до власті, як ото Ющ, вилізуть нам на шию і ноги звісять. А потом оп’ять нам Яника приведуть, вже в третій раз. А він нам скаже: «Здраствуйтє, а я ваш новий пєрзідєнт». І дасть нам таких дроздов, шо солов’ями запойом. А нам зараз даже уїбати тітушку не розрішають. Я на це не підписувався. Пиздить мразь, так пиздить. Не вони нас должні бить, а ми їх. Я для цього на Майдан прийшов. А нас вже два місяці тримають на прив’язі й танцульки всякі-разні нам показують. З фонаріками.

— Братуха, — погодився з ним Дід. — Це велика гра. Люди, котрі приходять на танцюльки, вони ж нас підтримують. Створюють масовку… Реально тих, хто буде боротися, мало. Такий закон природи…

— Ведуть корові бугая, а зоотехнік нахуя? — відмахнувся Бача. — Щє лисий чорт з мавзолєя[60] казав, шо рєволюцию в бєлих пєрчатках не дєлають. А нас скоро з такими майданами не то