Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Обід, — пискнула Розі. — Час минає. Подумала... Що, може, ми зможемо... Поговорити.

— Так, — погодився чоловік, якого Розі мала за Товстуна Чарлі. — Обід. — Він зручненько обійняв Розі за плечі. — Ти хотіла б пообідати в якомусь певному місці?

— Ой... Та... Де завгодно. — Вся справа в тому, як від нього пахне, подумалось їй. Чому вона ніколи раніше не помічала, наскільки їй подобається його запах?

— Знайдемо щось. Ходімо донизу сходами?

— Якщо не заперечуєш, я краще поїхала б ліфтом.

Вона знову захряснула стулки дверей, і вони повільно поїхали донизу, притиснувшись одне до одного.

Розі не могла згадати, коли востаннє була такою щасливою.

Коли вони вийшли на вулицю, телефон Розі запищав, повідомляючи, що вона пропустила дзвінок. Вона не звернула на це уваги.

Розі з Павуком зайшли до першого ж ресторану, який їм трапився. До минулого місяця то була місцина з суші, оформлена в стилі гай-тек, з конвеєрною стрічкою, яка бігла через все приміщення. На стрічці були маленькі закуски з риби, вартість яких залежала від кольору тарілок. Японський ресторан збанкрутував, і його, як то часто трапляється в Лондоні, негайно замінив угорський. Конвеєр у ньому залишили, щоб надати угорській кухні технологічних ноток, і тепер приміщенням статечно пересувались тарілки з гуляшем, який негайно вистигав, вареники з паприкою і горщики зі сметаною.

Розі припускала, що й угорська кухня тут ненадовго.

— Де ти вчора був?

— Гуляв. Із братом.

— Ти ж одинак.

— Ні. Виявляється, я половинка парного сервізу.

— Он як? Батьків спадок?

— Мила моя, — сказав чоловік, якого вона мала за Товстуна Чарлі, — ти й половини всього не знаєш.

— Ну, сподіваюсь, він прийде на весілля.

— О, він його і за пів царства не пропустить, — він поклав долоню їй на руку, і вона ледь не впустила ложку для гуляшу. — Що ти робиш по обіді?

— Дрібниці. Зараз в офісі фактично мертвий сезон. Треба зателефонувати кільком людям, щоб зібрати кошти, але це може й зачекати. А є щось? Гм... Ти... Чому ти питаєш?

— Такий чудовий день. Не хочеш піти прогулятись?

— Це було б дуже мило.

Вони попрошкували до набережної, а тоді повільним кроком пішли вздовж Темзи на північ, тримаючись за руки і не розмовляючи ні про що конкретне.

— А як же твоя робота? — поцікавилась Розі, коли вони зупинились купити морозива.

— Там ніхто не буде проти. Думаю, ніхто навіть не зауважить, що мене немає.

Товстун Чарлі забіг догори сходами до Агентства Ґрема Коутса. Він завжди піднімався сходами. Так було корисніше для здоров'я, до того ж не доводилось хвилюватись, що він потрапить у пастку ліфта з кимсь іще, притиснутий надто тісно, щоб ігнорувати чужу присутність.

Віддихуючись, він підійшов до рецепції.

— Енні, а Розі не заходила?

— А ти що, загубив її?

Він зайшов до свого кабінету. Його стіл був надприродно чистим. Гора нерозібраної кореспонденції зникла. На моніторі висіла жовта наліпка з написом: «Зайдіть до мене. ҐК».

Він постукав до кабінету Ґрема Коутса. Цього разу зсередини відповіли:

— Так?

— Це я, — озвався Чарлі.

— Так-так. Заходьте, пане Нансі. Почувайтесь як вдома, сідайте. Я багато думав про нашу вранішню розмову. Здається, я вас недооцінив. Ви працюєте тут... Скільки?

— Майже два роки.

— Ви працюєте тут вже довго, і працюєте в поті чола. І тепер, після сумного відходу вашого батька...

— Я не дуже-то його і знав.

— Ах, Нансі, ви відчайдух. Враховуючи, що зараз мертвий сезон, як вам сподобалась би пропозиція кількатижневої відпустки? Звісно, не варто й згадувати, що за вами залишиться повна зарплата.

— Повна зарплата?

— Цілковита і повна. Але так, я розумію про що ви. Гроші на поточні витрати. Я впевнений, що вам не завадить трішки грошенят на поточні витрати.

Товстун Чарлі намагався второпати, в якому всесвіті перебуває:

— Ви мене звільняєте?

Грем Коутс засміявся; звучало це, ніби тхір вдавився гострою кісткою.

— Безсумовно, ні. Якраз навпаки. Власне кажучи, мені здається, що ми з вами дійшли повного порозуміння. Ваша робота в цілковитій безпеці. Як у мами вдома. Якщо ви продовжите і надалі слугувати зразком обачності і делікатності, яким були раніше.

— Наскільки безпечно у мами вдома? — поцікавився Чарлі.

— Вкрай безпечно.

— Я нещодавно вичитав, що більшість нещасних випадків трапляється саме вдома.

— В такому разі вважаю, що справою невідкладної важливості є ваше якнайпоквапливіше повернення до себе додому. — Він простягнув Товстуну Чарлі прямокутний папірець. — Ось. Невеличка подяка за два роки відданої роботи в Агентстві Ґрема Коутса. — І додав те, що завжди казав, коли давав людям гроші: — Не витрачайте все одразу.

Товстун Чарлі глянув на папірець. То був чек.

— Дві тисячі фунтів. Нічого собі. Тобто, не витрачу.

Ґрем Коутс усміхнувся Товстуну Чарлі. Якщо та усмішка і була тріумфальною, Товстун Чарлі був надто спантеличений, надто розгублений і надто здивований, щоб це помітити.

— Всього найкращого, — підсумував Ґрем Коутс.

Товстун Чарлі попрямував назад до свого кабінету. Ґрем Коутс невимушено визирнув із дверей із виглядом павука, який зачаївся в павутині.

— Невелике питання. Якби раптом мені треба було скористатись вашими файлами, поки ви розслаблятиметесь і тішитиметесь життю, — а важливість такого плану дій я не можу переоцінити, — ви могли б залишити мені свій пароль?

— Хіба ваш пароль не дозволяє вам заходити в системі будь-куди?

— Звісно, — безтурботно відказав Ґрем Коутс.— Але самі знаєте. Комп'ютери. Про всяк випадок.

— Русалка. Р-У-С-А-Л-К-А.

— Чудово. Чудово, — Ґремові Коутсу дуже пасувало б зараз потирати руки, однак він стримався.

Товстун Чарлі спустився сходами з чеком на дві тисячі фунтів в кишені, розмірковуючи про те, як він міг так недооцінювати Ґрема Коутса впродовж майже двох років.

Чарлі зайшов до відділення свого банку за кутом і перевів