Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

- Ой, гаразд тобі, Ксан, - у неї з двох боків з реготом полетіли дивані подушки.

- У мене точно таких талантів нема! - розсміялася я. – Тож ми їжу подаватимемо з тобою разом! Це ще якщо мені пощастить! А якщо ні, будеш наді мною височіти! Все-таки, офіціантка це крутіше, ніж прибиральниця!

- У дуже класному, між іншим, салоні! - підняла вгору вказівний палець Поліна. – Тож я б попросила!

Ось так і пройшов наш вечір, - жартома та реготом. Зате як мені стало легко! Напевно, такі посиденьки були у мене вперше у житті! І, що найголовніше, - не доводилося думати про те, що повертаєшся додому, як на порохову бочку, в якій батько може будь-якої миті так рвонути, що життя здасться кошмаром, з якого хочеться тільки вирватися. Ну, і навіть робота прибиральницею, - теж не так уже й погано, якщо вже чесно. Ну і я не збираюся цього афішувати! А дівчатка, сподіваюся, нікому не скажуть.

- Гаразд, дівчата, щось ми зовсім засиділися, - прокинулася Ксана. - Нам, між іншим, неталановитим, на відміну від вас, розраховувати доводиться лише на старанність у навчанні! А Лєрці ще зубрити до завтра всю ніч! Так що, - пора, розходимося!

Глянувши на годинник, я ахнула. Зовсім не помітила, як настав вечір.

- Я зараз Севі зателефоную, охоронцеві нашому, - зупинила мене Міла. - Він якраз недалеко від вашого гуртожитку живе, проводить тебе.

- Та не треба, - я зовсім розімліла від такої турботи.

- Потрібно! - розсміялася Міла. – Якщо є хтось, хто готовий приїхати на твій перший поклик, цим потрібно користуватися! Ну, і заразом знайомства заведеш з найбутнім колективом!

- Ой, Міла! - закотила очі Поліна. - Дограєшся ти коли-небудь! Ось зберуться всі, перед ким ти хвостом крутиш, і як зажадають…

- Чого це вони від мене вимагатимуть? – хитро примружилася Міла.

- Кохання та ласки! - розреготалася Поліна. – Або відповіді за те, що користуєшся ти не одним, і то одразу знаючи, що нічого в тебе з ним не буде! Ти ж не думаєш, що вони ні на що не розраховують?

- Ой, я тебе благаю! Коли дають, треба брати! Зрештою, вони мені що, умови якісь ставили? Чи я на ці умови, чи що, погоджувалася? Ні? А якщо ні, - то й питати нічого!

Ох, які ж усі вони різні та класні! А Міла – то взагалі диво!

Сева прийшов за десять хвилин. Реально, мені було трохи ніяково, особливо коли його відправили мене проводжати, навіть не напоївши для пристойності чаєм. Але він, здається, зовсім не проти, а, судячи з того, як дивився на Мілу, мені навіть здається, що Сева тільки радий тому, що його смикнули. Ну, чи, вірніше, тому, що він зміг був Мілі чимось корисним. Бувають такі!

Ми майже не розмовляли дорогою додому. А мені навіть почало здаватися, що я потрапила до казки! Ні, життя, здається, мене таки любить! Чи це все така компенсація за все, чого мені довелося натерпітися? У будь-якому випадку все почало складатися так добре, що навіть страшно сказати вголос. Аби не наврочити!

Сева мовчав, йдучи зі мною поруч, а в мене перед очима самі собою почали крутитися картинки щасливого майбутнього. І чомусь у цьому майбутньому невідступно був присутній Святослав Бурін. Його очі ... Особливо те, як вони потемніли, коли він дивився на мене ... Запаморочили голову набагато сильніше за всіх, що відкрилися за цей прекрасний вечір перспектив! І я навіть, здається, почала чути запах його парфуму… Такий терпкий, від якого просто мурашки біжать по шкірі…

Думки матеріальні? Замріявшись, я й сама не помітила, як врізалася в широкі груди, а цей запах просто огорнув мене повністю, змушуючи затремтіти по-справжньому.

– Хто? Що? Пустіть! - я ніби виринула зі сну, відчуваючи, як мене обвили чиїсь руки залізним кільцем.

- Тихо, це я, Славо, - чую я у відповідь трохи хрипкий і такий хвилюючий голос, що обпалює подихом волосся. І хочеться раптом просто притиснутись до нього, без жодних слів. Може, я справді сплю?

- Слава? – блаженно видихаю я. – А ти що тут робиш?

Якщо він зараз скаже, що приходив до мене, я остаточно розтаю від щастя!

- Іду з найшикарнішого в моєму житті побачення, - зі злобою відповідає він, а я почуваюся так, ніби мені дали ляпас. Теж мені розмріялася! В які хмари мене занесло! Вирішила, що загальний улюбленець ось так просто буде прогулюватися під моїми вікнами, тільки того і чекаючи, коли я повернуся додому! Ось наївна! Це життя, Лєра, а в житті все зовсім не буває, як у казці!

- Ну, ось і вітаю, - видихаю я, відчуваючи, як горло і груди в одну мить здавило. Господи, аби зараз не розплакатися прямо при ньому!

- Не те слово вітання! – зло бурчить Слава. Ну так. Мабуть, сердиться за те, що я на нього налетіла і, мабуть, висмикнула з такого ж мрійливого стану, в якому сама щойно літала в хмарах, нічого навколо не помічаючи.

Мене стискає всередині ще сильніше, настільки, що я просто починаю задихатися. Ноги стають ватними і, здається, перестають тримати. А він…

Він практично відштовхує мене від себе, як щось непотрібне… І навіть не вибачившись і не попрощавшись, йде…

Похитнувшись, намагаюся взяти себе в руки, але не виходить.

- Перестати, Лєро, - шепочу я сама собі. - Ну, зрештою, хто тобі Бурін? Так просто, врятував одного разу, і більше нічого.

Але сльози вже самі полилися, обпалюючи щоки.