Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Кажете, вам допомогли втекти з каторги?

— Правда, свята правда, повірте мені, пане абате!

— Хто?

— Англієць один.

— Як на ймення?

— Лорд Вілмор.

— Я його знаю, то перевірю, чи не брешете ви.

— Щиру правду кажу, пане абате.

— То цей англієць опікав вас?

— Не мене, а молодого корсиканця, із яким ми були скуті тим самим ланцюгом.

— Як звали того молодика?

— Бенедетто.

— Це тільки наймення.

— У нього не було прізвища, він байстрюк.

— І той юнак утік разом із вами?

— Так.

— Як це сталося?

— Ми працювали в Сен-Мандріє, біля Тулона. Ви знаєте Сен-Мандріє?

— Авжеж.

— Отож, поки всі спали від півдня до першої пополудні...

— Каторжники сплять по обіді! Ото і жалій їх після цього! — вигукнув панотець.

— Де ж пак! — вигукнув Кадрус. — Ми ж не пси, щоб гарувати безперестану!

— На щастя для псів, — буркнув граф Монте-Крісто.

— Поки всі відпочивали, ми одійшли трохи убік і перепиляли кайдани терпугом, якого дав нам той англієць, а потім попливли.

— А що сталося з тим Бенедеттто?

— Хтозна.

— Ви повинні знати.

— Їй-богу, не знаю. Ми розлучилися з ним у Єрі.

І щоб надати своїм запевненням більшої ваги, Кадрус ступнув іще крок до абата, що й далі стояв на місці зі спокійним і допитливим виглядом.

— Брешете, — владно сказав абат Бузоні.

— Панотче!..

— Брешете! Цей чоловік і далі ваш приятель, а може, і спільник.

— Пане абате!

— Із чого жили ви відтоді, як утекли з Тулона? Ану кажіть.

— Із чого попало.

— Брешете! — утретє заявив панотець ще владнішим тоном.

Кадрус перелякано глянув на священика.

— Ви жили, — сказав той, — із тих грошей, що їх він вам давав.

— Авжеж, — це правда, — відказав Кадрус, — адже він став сином одного вельможі.

— Як це може бути він його сином?

— Незаконним сином.

— А як звати того вельможу?

— Граф Монте-Крісто, якому належить цей дім.

— Бенедетто — графів син? — здивовано перепитав граф Монте-Крісто.

— Так воно виходить ніби. Граф знайшов йому названого батька, граф дає йому чотири тисячі щомісяця, граф лишив йому в заповіті п’ятсот тисяч франків.

— Ти ба! — сказав гаданий священик, здогадуючись, у чім тут річ. — А як же зветься цей молодик?

— Андреа Кавальканті.

— То це той самий юнак, якого вітає у себе мій друг граф Монте-Крісто, той, що збирається одружитися з панною Данґляр?

— Атож.

— І ви терпите це, нещасний! Знаючи його життя і тавро, що лежить на нім?

— А чому це ставатиму я на заваді приятелеві? — запитав Кадрус.

— Та ж певно, тепер це моє діло — попередити пана Данґляра.

— Не робіть цього, панотче!

— Чому?

— Бо позбавите нас шматка хліба.

— То ви гадаєте, задля того, щоб зберегти двом негідникам шмат хліба, я буду брати участь у їхньому шахрайстві, стану спільником у їхніх злочинствах?

— Панотченьку! — благав Кадрус, ще ближче підходячи до нього.

— Ні, я все розкажу.

— Кому це?

— Панові Данґляру.

— Дідька лисого! — вигукнув Кадрус вихопивши ножа і вдаривши ним абата в груди. — Нічого ти не скажеш, абате!

На превеликий його подив, клинок не вгруз у тіло, а відскочив.

Тієї ж миті граф Монте-Крісто ухопив його лівою рукою за п’ясть і здавив її так міцно, що ніж випав із Кадрусових пальців і негідник заволав від болю.

Та граф Монте-Крісто не звертав уваги на той галас, а вивертав йому п’ясть, аж той повалився спершу навколішки, а потім ницьма додолу.

Граф Монте-Крісто поставив йому ногу на голову і сказав:

— Треба було б роздушити тобі череп, мерзотнику.

— Згляньтеся, згляньтеся наді мною! — волав Кадрус.

Граф Монте-Крісто прийняв ногу.

— Встань! — звелів він.

Кадрус підвівся на ноги.

— Ох і рука у вас, панотче! — сказав він, розтираючи закляклу п’ясть. — Ох і сила!

— Замовкни! Господь дає мені силу, щоб приборкати таку звірюку, як ти оце. Я дію ім’ям його, запам’ятай, негіднику. І якщо я помилував тебе оце, то лише задля того, щоб сприяти промислу Господньому.

— Ох! — пробурмотів Кадрус, насилу вертаючись до тями.

— Ось тобі папір і ручка. Пиши те, що я продиктую тобі.

— Та не вмію я писати, пане абате.

— Брешеш! Бери і пиши.

Кадрус покірно сів і написав: «Мосьпане, чоловік, якого ви вітаєте в себе і за якого ви збираєтеся віддати вашу доньку, в’язень, що втік зі мною з Тулонської каторги; у нього був номер 59, а в мене 58. Він звався Бенедетто; свого справжнього наймення він не знає, тому що ніколи не знав своїх батьків».

— Підписуй! — звелів граф Монте-Крісто.

— Ви хочете погубити мене?

— Якби я хотів погубити тебе, дурню, то віддав би тебе поліцаям; та й коли записка потрапить до поліції, тобі, либонь, уже не буде чого боятися; підписуй-бо.

Кадрус підписав.

— Пиши: панові баронові Данґляру, банкірові, вулиця Шосе-Д’Антен.

Кадрус написав адресу.

Священик узяв записку.

— А тепер іди собі, — звелів він.

— Як?

— Як ото й прийшов.

— Ви хочете, щоб я виліз вікном?

— Ти ж заліз ним.

— Ви щось надумали проти мене, пане абате?

— Дурню, що ж я можу надумати?

— Чому б вам не випустити мене брамою?

— Нащо будити воротаря?

— Панотченьку, скажіть, що ви не бажаєте моєї смерті.

— Я хочу того, що хоче Бог.

— Та присягніться, що не вб’єте мене, поки я спускатимуся.

— Дурень ти, та ще й боягуз неабиякий!

— Що ви зі мною вчините?

— Про це в тебе треба спитатися. Я хотів учинити тебе щасливою людиною, а ти став убивцею!

— Пане абате, — прошепотів Кадрус, — спробуйте востаннє.

— Гаразд, — сказав граф Монте-Крісто. — Ти знаєш, що я завжди дотримуюся слова.

— Ага, — сказав Кадрус.

— Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений...

— А кого мені боятися, крім вас?

— Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, їдь із Парижа, покинь Францію, і хоч де ти будеш, поки ти житимеш чесно, то отримуватимеш від мене невеличку пенсію; бо якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, то...

— То?.. — питав, тремтячи, Кадрус.

— То я вважатиму, що Бог простив тобі, і я тобі теж прощу.

— Ви так лякаєте мене... — задкуючи, пробурмотів Кадрус.

— Іди вже! — звелів граф Монте-Крісто, показуючи Кадрусові на вікно.

Ще не зовсім заспокоївшись від тих обіцянь, Кадрус виліз у вікно і поставив ногу на драбину. Там він і завмер, здригаючись усенький.

— Злазь тепер, — звелів священик, згорнувши руки на грудях.

Кадрус урешті второпав, що з боку панотця загрози нема, і почав спускатися.

Тоді граф Монте-Крісто підійшов до вікна зі свічкою в руках, аж із вулиці можна було розгледіти, що один спускається з вікна, а другий світить йому.

— Що ви робите, пане абате? —