Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

І він дмухнув на свічку.

Потім побрався униз; та цілком заспокоївся, аж коли ступив на землю.

Граф Монте-Крісто повернувся до спальні й, окинувши швидким поглядом сад і вулицю, побачив спершу Кадруса, що, спустившись у сад, пройшов ним і притулив драбину у протилежному кінці огорожі, щоб не перелазити там, де він уже переліз.

Потім, глянувши знову на вулицю, він побачив, як той чоловік, що очікував Кадруса, побіг тим боком вулиці, що й Кадрус, і зупинився саме на тому розі, де той збирався перелізти.

Кадрус помалу виліз драбиною і, діставшись останніх щаблів, поглянув за огорожу, щоб упевнитися, що на вулиці нікого нема.

Там не видно було й душі, не чутно було навіть найменшого шереху.

Дзиґар на Домі Інвалідів вибив першу ночі.

Тоді Кадрус верхи сів на огорожі й, потягнувши до себе драбину, перекинув її через мур; потім знову почав спускатися чи радше з’їжджати драбиною, що свідчило про те, що те діло він робить не вперше.

Та він уже не міг зупинитися. Хоч він і побачив, як із темного закутка вискочив якийсь чоловік, хоч і вгледів, уже торкнувшись землі, як той замахнувся, та перш аніж він устиг взятися до оборони, та рука так ударила його у спину, що він впустив драбину і зарепетував:

— Ґвалт!

Тут-таки його вдарили ще раз у бік, і він упав.

— Убивають! — заволав він.

Зарізяка вхопив його за чуприну і завдав третього удару у груди.

Побачивши, що він уже замовк, убивця підняв його голову за чуба; Кадрусові очі були заплющені, рот перехнябився. Зарізяка подумав, що він мертвий, відпустив голову й утік.

Тоді Кадрус утямив, що він зник, звівся на лікоть і з останніх сил хрипко заволав:

— Ґвалт! Умираю! На поміч, панотченьку, на поміч!

Той страшенний галас розітнув нічну пітьму. Відчинилися двері службового входу, потім садова хвіртка, і Алі зі своїм паном підбіг до нього з ліхтарем.

VI. Кара Господня

Кадрус і досі жалібно волав:

— Панотче, на поміч, на поміч!

— Що сталося? — запитав граф Монте-Крісто.

— На поміч! — повторив Кадрус. — Мене зарізали!

— Ми йдемо, потерпіть.

— Край уже! Пізно! Ви прийшли подивитися, як я умиратиму. Ох і удари! Стільки крові!

І він зомлів.

Алі з його паном узяли пораненого і перенесли в дім. Там граф Монте-Крісто звелів роздягнути його і побачив три страшенні рани.

— Господе, — сказав він, — часом твоя помста повільна; та тоді вона ще грізніша приходить із неба.

Алі дивився на свого пана, ніби питав, що ж робити далі.

— Їдь у передмістя Сент-Оноре до пана де Вільфора, королівського прокурора, і привези його сюди. А передніше розбуди воротаря і пошли його до лікаря.

Алі послухався й лишив гаданого абата наодинці з Кадрусом, що лежав непритомний.

Коли сердега знову розплющив очі, граф Монте-Крісто сидів за декілька кроків од нього і дивився на нього з виразом похмурого співчуття і, здавалося, тихенько шепотів молитву.

— Лікаря, лікаря! — застогнав Кадрус.

— Уже пішли по нього, — відказав панотець.

— Знаю, це марно, мене вже не врятувати, та, може, він зміцнить мої сили, і я встигну зробити заяву.

— Про що?

— Про те, хто вбив мене.

— То ви його знаєте?

— Де ж пак не знати! Це Бенедетто.

— Той самий молодий корсиканець?

— Атож.

— Ваш приятель?

— Авжеж. Він дав мені план графового дому, сподіваючись, либонь, що я уб’ю пана графа і він здобуде спадщину або що пан граф уб’є мене і тоді він позбудеться мене. А потім він підстеріг мене на вулиці й забив.

— Я послав по лікаря і королівського прокурора.

— Запізно він прийде, — сказав Кадрус, — я відчуваю, що вся кров із мене випливає.

— Зачекайте, — сказав граф Монте-Крісто.

Він вийшов із кімнати і повернувся зі слоїчком у руках.

Кадрусові очі, страшні у своїй непорушності, під час його відсутності ні на мить не відривалися від дверей, якими, він відчував, мала прийти поміч.

— Хутчій, панотченьку, хутчій! — вигукнув він. — Я зараз зомлію.

Граф Монте-Крісто підійшов до пораненого й улляв у його сині губи три краплі плину зі слоїчка.

Кадрус глибоко зітхнув.

— Ще... ще... — мовив він. — Ви повертаєте мене до життя.

— Ще дві краплі, і ви умрете, — відказав абат.

— Чому ж ніхто не йде? Я хочу сказати, хто мене вбив!

— Хочете, я напишу за вас заяву? Ви її підпишете.

— Авжеж... авжеж... — сказав Кадрус, і очі його заблищали від думки про ту посмертну помсту.

Граф Монте-Крісто написав: «Я помираю від руки корсиканця Бенедетто, мого товариша на Тулонській каторзі, який був там під номером 59».

— Хутчій, хутчій! — сказав Кадрус. — А то я не встигну підписати.

Граф Монте-Крісто подав Кадрусові перо, і той, зібравши рештки своїх сил, підписав заяву й відкинувся назад.

— Решту ви розкажете самі, пане абате, — сказав він. — Ви скажете, що він прозиває себе Андреа Кавальканті, що мешкає в готелі Принців, що... о Боже, я помираю!

І Кадрус знову зомлів. Панотець підніс до його обличчя слоїк, і поранений знову розплющив очі.

Палке бажання помститися не покинуло його, поки він був непритомний.

— Ви все розкажете, еге ж, пане абате?

— Усе це, звісно, і ще багато чого.

— А що ще?

— Скажу, що він, либонь, дав вам план цього дому, сподіваючись, що пан граф уб’є вас. Скажу, що він попередив графа листом, скажу, що цього листа отримав я, оскільки пан граф поїхав, тож я вас і чекав.

— І його скарають на горло, еге ж? — запитав Кадрус. — Його стратять, ви обіцяєте мені? Я вмираю з цією надією, мені так легше помирати.

— Я скажу, — провадив граф Монте-Крісто, — що він прийшов услід за вами, що весь час чатував на вас, що, побачивши, як ви вилізли з вікна, побіг за ріг і там заховався.

— То ви все це бачили?

— Згадай мої слова: «Якщо ти прийдеш додому цілий і неушкоджений, я вважатиму, що Господь простив тобі, то і я тобі прощу».

— І ви не попередили мене? — вигукнув Кадрус, намагаючись звестися на лікоть. — Ви знали, що він мене уб’є, щойно я вийду звідси, і ви мене не попередили?

— Ні, тому що в руках Бенедетто я бачив Божий суд, і я вважав блюзнірством опиратися волі Божій.

— Божий суд! Не кажіть мені про нього, панотче, ви найліпше знаєте, що якби він існував, декотрі люди зазнали б справедливої кари.

— Потерпіть-но! — сказав священик таким голосом, що вмираючий аж здригнувся. — Потерпіть!

Кадрус уражено зиркнув на графа Монте-Крісто.

— Крім того, — сказав абат, — Господь милостивий був до всіх, він був милостивий і до тебе. Він передовсім батько, а потім уже суддя.

— То ви вірите в Бога? — поспитався Кадрус.

— Якби я мав нещастя не вірити у нього досі, — сказав граф Монте-Крісто, — я повірив би зараз,