Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Кадрус звів до неба зціплені кулаки.

— Послухай, — сказав абат, простягаючи руку над пораненим, наче наказуючи йому вірити, — ось що вчинив для тебе Бог, якого ти заперечуєш у твою смертну годину: він дав тобі здоров’я, силу, забезпечену працю, навіть друзів, одне слово, таке життя, яке задовольнило б хоч якого чоловіка зі спокійним сумлінням і природними бажаннями. Що ж учинив ти, замість того, щоб скористатися тими дарунками, які Господь так рідко посилає з такою щедрістю? Ти омерзотився у неробстві й почав пиячити, а потім зрадив свого найліпшого друга.

— Допоможіть! — заволав Кадрус. — Мені не священик потрібен, а лікар, може, мої рани не смертельні, я не помру, мене ще можна порятувати!

— Ти смертельно поранений, і якби не дав я тобі цього плину, ти був би вже мертвий. Ото слухай-бо!

— Страшний ви священик! — прошепотів Кадрус. — Замість того, щоб утішати вмираючого, ви позбавляєте його останньої надії!

— Слухай, — повторив абат, — коли ти зрадив свого друга, Бог іще не покарав тебе за це, а застеріг; ти зубожів, почав голодувати. Половину того життя, яке ти міг присвятити набуванню земних благ, ти переймався заздрощами. Уже тоді ти думав про злочин, виправдовуючи себе у власних очах убозтвом. Господь послав тобі диво, подарував тобі з моїх рук у твоїй бідності багатство, що мало бути величезне для такого злидаря, як ти оце. Та це неочікуване, негадане і нечуване багатство здалося тобі замалим, допіру воно опинилося у твоїх руках; тобі закортіло подвоїти його. І в який спосіб? Убивством. Ти подвоїв його, і Господь забрав його в тебе і поставив тебе перед людським судом.

— То не я, — сказав Кадрус, — не я хотів забити того єврея, то Карконта.

— Авжеж, — сказав граф Монте-Крісто. — І Господь у безмежному своєму милосерді не покарав тебе смертю, якої ти заслуговуєш по справедливості, а дозволив, щоб твої слова зворушили суддів, і вони лишили тобі життя.

— А як! Відправили мене на довічну каторгу! Гарне милосердя!

— Те милосердя, нещасний, ти однак уважав милосердям, коли його виявили тобі. Твоє підле серце, що трусилося в очікуванні смерті, закалатало від радості, почувши про твою вічну ганьбу. Тому що ти, як і всі каторжники, подумав: із каторги можна втекти, а з могили не можна. І ти мав рацію; в’язнична брама раптом відчинилася перед тобою. У Тулон приїздить англієць, який присягнувся собі позбавити двох людей від безчестя; його вибір падає на тебе і твого приятеля; тобі припадає нове щастя, у тебе є і гроші, й спокій, ти можеш знову жити як людина, ти, який приречений був на життя каторжника; і тоді, нещасний, ти втретє спокушаєш Господа. Ні, кажеш ти, мені цього замало, хоч насправді в тебе було більше, ніж будь-коли до того, і ти вчиняєш третій злочин, який нічого не викликало і ніщо не виправдовує. Терпіння Господнє вичерпалося. Господь тебе покарав.

Кадрус слабнув на очах.

— Води, — сказав він, — дайте води... я всенький палаю!

Граф Монте-Крісто подав йому склянку води.

— Падлюка цей Бенедетто, — сказав Кадрус, віддавши склянку, — він таки вивернеться.

— Ніхто не вивернеться, кажу тобі... Бенедетто буде покараний!

— Тоді й вас покарають, — сказав Кадрус, — адже ви не виконали священицького обов’язку... Ви мусили не дати Бенедетто убити мене.

— Я! — сказав граф Монте-Крісто, посміхнувшись, аж кров захолола у жилах розбишаки. — Я повинен був не дати Бенедетто убити тебе, після того як ти зламав ножа об панцир на моїх грудях... Авжеж, якби я побачив твоє смирення і каяття, то, може, й завадив би Бенедетто убити тебе, та ти був зухвалий і підступний, тож я дозволив, щоб здійснилася воля Божа.

— Не вірю я у Бога!  — крикнув Кадрус. — Та й ти не віриш у нього... ти брешеш... брешеш!

— Мовчи, — сказав абат, — ти втрачаєш останні краплі крові, що ще лишилися у твоїх жилах... Ти не віриш у Бога, а вмираєш від його руки! Ти не віриш у Бога, а Господь чекає тільки однісінької молитви, одного слова, одної сльози, щоб простити... Бог, який міг так скерувати кинджал убивці, щоб ти помер на місці, Бог дав тобі ці хвилини, щоб покаятися... Зазирни у свою душу і покайся!

— Ні, — сказав Кадрус, — ні в чому я не каюся! Бога нема, провидіння нема, існує тільки випадок.

— Є провидіння, є Господь, — сказав граф Монте-Крісто. — Поглянь: ось ти вмираєш, у відчаї заперечуючи Бога, а я стою перед тобою, багатий, щасливий, у розквіті сил, і молюся тому Богові, у якого ти намагаєшся не вірити й усе ж таки віриш у глибині душі.

— Але хто ж ви? — запитав Кадрус, глянувши згасаючими очима на графа.

— Поглянь уважно, — сказав граф Монте-Крісто, узявши свічу і піднісши її до свого обличчя.

— Ви абат... панотець Бузоні...

Граф Монте-Крісто здер перуку і струснув довгим темним волоссям, що так гарно облямовувало його бліде обличчя.

— Боже, — з жахом сказав Кадрус, — якби не це чорне волосся, то я сказав би, що ви той англієць, лорд Вілмор.

— Не абат Бузоні я і не лорд Вілмор, — відказав граф Монте-Крісто. — Придивися уважніш, глянь у минуле, у найдавніші твої спогади.

У тих графових словах була така магнетична сила, що кволі почуття сердеги ожили востаннє.

— І справді,— сказав він, — я наче бачив уже вас десь, наче знав колись вас.

— Авжеж, Кадрусе, ти мене бачив, ти знав мене.

— Та хто ж ви урешті? І чому, якщо ви мене знали, ви даєте мені померти?

— Тому що ніщо не може тебе порятувати, Кадрусе, рани твої смертельні. Якби тебе можна було ще врятувати, я подумав би, що це останній знак милосердя Божого, і спробував би, клянуся тобі могилою свого батька, повернути тебе до життя і каяття.

— Могилою твого батька! — вигукнув Кадрус, у якому спалахнув останній пломінець життя, і звівся, щоб поглянути ближче на людину, що виголосила цю найсвященнішу клятву. — То хто ж ти такий?

Граф Монте-Крісто стежив за розвитком агонії. Він збагнув, що цей спалах останній; тоді він схилився над умираючим і зупинив на ньому спокійний і сумовитий погляд.

— Я, — сказав він йому, — я...

І з його розтулених вуст злинуло наймення, яке він промовив так тихо, наче й сам боявся почути його.

Кадрус звівся навколішки, простягнув руки, відсахнувся, а потім склав долоні й останнім зусиллям звів їх до неба.

— О Боже мій, Боже мій! — вигукнув він. — Прости, що я заперечував тебе, ти існуєш, ти справді батько небесний і суддя на землі! Господе, Боже мій, а я не вірив у тебе! Господе, прийми душу мою!

І, заплющивши очі, Кадрус повалився горізнач із останнім зойком і останнім зітханням.

Кров відразу ж перестала цебеніти з ран.

Він був мертвий.

— Один! — загадково промовив граф Монте-Крісто, дивлячись на спотворений смертю труп.

За десять хвилин по тому прибув лікар і королівський прокурор. Одного припровадив воротар, другого Алі, і зустрів їх панотець Бузоні, що молився коло узголів’я небіжчика.

VII.