Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

І, охоплений почуттям самотності, він подумав. «Не буду їх довше ждати. Дорогу до готелю знайдуть і самі, як захочуть вернутися» Гукнувши за воротами таксі, він сказав:

— Відвезіть мене на Бейзвотер-род.

Старі тітки ніколи його не підводили. Для них він завжди був бажаний гість. Хоч їх уже немає, проте залишився Тімоті!

Смізер саме стояла у відчинених дверях.

— Містер Сомс! А я оце вийшла подихати свіжим повітрям. Куховарка буде така рада.

— Як здоров'я містера Тімоті?

— Останні кілька днів він наче сам не свій, сер; дуже багато розмовляє. Оце й сьогодні вранці каже: «Мій брат Джеймс дуже постарів». Пам'ять у нього нікудишня, містере Сомсе, от він і говорить про своїх братів. Непокоїться за їхні вклади. Днями він сказав: «Мій брат Джоліон нехтує консолями». Його це, видно, дуже тривожить. Заходьте, містере Сомсе, заходьте. Так приємно вас бачити.

— Гаразд, — сказав Сомс, — зайду на хвилинку.

— Еге ж, — торохтіла Смізер у холі, де повітря було дивовижно свіже, як і надворі, — цього тижня ми не дуже ним задоволені. Обідаючи, він завжди мав звичку залишати ласі шматочки на кінець, а оце з понеділка він з'їдає їх першими. Може, ви помічали, містере Сомсе, що собака спочатку з'їдає м'ясо. Ми завжди вважали доброю ознакою, що містер Тімоті у своєму віці лишає найсмачніше на закуску, але тепер він став дуже нестриманий; і, звичайно, решта страви лишається. Лікар не надає цьому особливого значення, але річ у тім… — Смізер похитала головою. — Річ у тім, що містер Тімоті, видно, поспішає з'їсти смачні шматки спочатку, побоюючись, що потім не встигне. Нас непокоїть це, а також і те, що він став балакучий.

— Може, він казав щось важливе?

— На жаль, я повинна сказати, містере Сомсе, що містер Тімоті втратив інтерес до свого заповіту. Він його просто дратує, і це дивно: адже стільки років містер Тімоті кожнісінького ранку діставав свій заповіт із схованки. Днями він сказав: «Їм потрібні мої гроші». Я так розхвилювалася, бо ж, як і сказала йому, ніхто не сподівається на його гроші. А жаль, що він у своєму віці думає про гроші. Я набралася духу і кажу йому: «Знаєте, містере Тімоті, моя люба хазяйку— тобто міс Форсайт, містере Сомсе, міс Енн, яка мене навчила всього, — вона ніколи не думала про гроші, — кажу я, — найголовніше для неї було добре ім'я». Він подивився на мене так дивно, що й висловити не можу, а тоді й каже сухо: «Моє добре ім'я не потрібне нікому». Подумати тільки, таке сказав! Але часом він говорить і цілком розумні речі.

Сомс, що саме розглядав давню гравюру біля вішалки для капелюхів і думав: «Цінна річ!»— промовив:

— Я піду нагору, Смізер, провідаю його.

— З ним куховарка, — відповіла Смізер із свого корсета, — вона буде рада вас бачити.

Сомс поволі рушив сходами, думаючи: «Я б не хотів дожити до такого віку».

На другому поверсі він зупинився і постукав. Двері відчинились, і він побачив просту кругловиду жінку років шістдесяти.

— Містер Сомс! — сказала вона. — Це ви, містере Сомсе!

Сомс кивнув головою.

— Атож, це я.

І зайшов до кімнати.

Тімоті сидів у ліжку, підпертий подушками, руки його були складені на грудях, а очі дивилися на стелю, де застигла догори лапками муха. Сомс стояв у ногах постелі обличчям до старого.

— Дядечку Тімоті, — сказав він, підвищивши голос. — Дядечку Тімоті!

Очі Тімоті відірвались від мухи і втупилися в гостя. Сомс побачив, як його блідий язик облизав потемнілі губи.

— Дядечку Тімоті, — повторив він, — чи можу я що-небудь зробити для вас? Може, ви хочете що-небудь сказати?

— Ха! — озвався Тімоті.

— Я прийшов провідати вас і подивитися, чи все тут гаразд.

Тімоті кивнув головою. Він, очевидно, намагався призвичаїтись до цієї несподіваної появи.

— У вас є все, що вам треба?

— Ні, — сказав Тімоті.

— Може, вам що-небудь дістати?

— Ні, — сказав Тімоті.

— Я Сомс, ви ж мене знаєте. Ваш племінник Сомс Форсайт. Син вашого брата Джеймса.

Тімоті кивнув головою.

— Я б з радістю зробив для вас усе, що можу.

Тімоті поманив його пальцем. Сомс підійшов до старого.

— Ти, — сказав Тімоті глухим від старості голосом, — ти перекажи їм усім від мене, перекажи їм усім, — і його палець постукав Сомса по рукаву, — нехай тримаються, нехай тримаються. Консолі йдуть угору. — І він тричі кивнув головою.

— Гаразд, — сказав Сомс, — я неодмінно перекажу.

— Так, — мовив Тімоті й, знову утупившись у стелю, додав — Муха.

Дивно розчулений Сомс поглянув на приємне повне обличчя куховарки, все в зморшках від гарячої плити.

— Тепер йому полегшає на душі, сер, — сказала вона.

Тімоті щось пробурмотів, але він явно розмовляв сам із собою, і Сомс з куховаркою вийшли.

— Мені так хотілося б приготувати для вас рожевий крем, містере Сомсе, як колись, у давні часи; пригадую, ви так його любили. Бувайте здорові, сер! Приємно було вас бачити.

— Бережіть його, він таки дуже старий.

І, потиснувши її зів'ялу руку, він пішов униз. Смізер усе ще стояла на порозі — дихала свіжим повітрям.

— Якої ви про нього думки, містере Сомсе?

— Гм, — озвався Сомс. — Він уже відійшов від цього світу.

— Атож, — погодилась Смізер, — я знала, що ви так подумаєте, прийшовши з вулиці і поглянувши на нього свіжим оком.

— Смізер, — сказав Сомс, — ми всі ваші боржники.

— Та що ви, містере Сомсе, не кажіть такого! Мені приємно з ним — він чудова людина.

— Ну, до побачення, — кинув Сомс і сів у таксі.

«Ідуть угору, — думав він. — Ідуть угору».

Приїхавши в свій готель на Найтсбрідж, він зайшов у вітальню й подзвонив, щоб принесли чаю. Ні дружини, ні дочки ще не було. І знов його охопило почуття самотності. Ох, ці готелі! Які вони тепер страхітливо величезні! Він пригадує часи, коли найбільшим в Лондоні були готелі Лонга, Брауна, Морлі та готель «Тевісток», і люди хитали головою, коли йшлося про Ленгхем і Гранд-готель. Готелі й клуби, клуби й готелі, тепер їм кінця немає! І Сомс, який щойно спостерігав на стадіоні «Лорд» дивовижну живучість традицій, поринув у роздуми про те, які зміни відбулися в Лондоні, де він народився шістдесят п'ять років тому. Чи йдуть консолі вгору чи ні, а Лондон став величезним нагромадженням власності. В усьому світі ніде немає стільки власності, хіба що в Нью-Йорку! Тепер у газетах чимало істеричного галасу, але кожен, хто, як оце він, пам'ятає, який був Лондон шістдесят років тому, і бачить його нині, розуміє плодючість і гнучкість багатства.