Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Треба тільки зберігати самовладання і невтомно діяти. Та що там казати! Він пам'ятає вимощені нетесаним камінням вулиці й смердючу солому під ногами в кебі. А старий Тімоті — чого б він тільки не розповів, якби зберіг свою пам'ять! Скрізь безладдя, люди спантеличені, метушаться, але тут — Лондон, Темза, навколо — Британська імперія, а далі — край землі. «Консолі йдуть угору!» Нема чого дивуватися. Все залежить від породи. І все, що в Сомсі було від бульдога, на мить відбилося в його очах, поки їхню увагу не привернув невеличкий вікторіанський естамп на стіні. Готель придбав три дюжини таких естампів. От старі гравюри — сцени полювання або «Кар'єра гульвіси» в старих заїздах — на них приємно було подивитися, але оці сентиментальні дурниці… Ех, вікторіанська доба минула! «Перекажи їм, нехай тримаються!» — сказав старий Тімоті. Але за що триматися в цьому сучасному стовпотворінні «демократичних принципів»? Адже тепер під загрозою навіть приватна власність! І від думки, що приватну власність можуть скасувати, Сомс відставив чашку з недопитим чаєм і підійшов до вікна. Що, як природою можна буде володіти не більше, ніж ота юрба володіє квітами, деревами й ставками Гайд-парку?! Ні, ні! Приватна власність лежить в основі всього, чим варто володіти. Просто світ трохи очманів, як часом чманіють при повному місяці собаки і починають полювати серед ночі на кроликів. Але світ, як і собака, знає, де смачно годують і м'яко стелять, і він напевно вернеться до своєї найзатишнішої домівки — до приватної власності. Світ тимчасово здитинів, як старий Тімоті, і починає з ласого шматка!

Він почув за спиною кроки і побачив, що прийшла дружина з дочкою.

— Нарешті повернулися! — сказав він.

Флер не відповіла; вона трохи постояла, дивлячись на нього й на матір, потім пішла в свою спальню. Аннет налила собі чашку чаю.

— Я їду в Париж, Сомсе, до своєї матері.

— Он як! До матері?

— Так.

— Надовго?

— Не знаю.

— І коли ж ти від'їздиш?

— У понеділок.

Чи справді вона їде до матері? Дивно, як йому байдуже до цього! Дивно, як напевно вона передбачила, що йому буде байдуже до всього цього, аби тільки уникнути скандалу. І раптом між собою і дружиною він виразно побачив обличчя, яке вже бачив сьогодні: обличчя Айріні.

— Гроші тобі потрібні?

— Дякую, у мене їх досить.

— Гаразд. Сповісти нас, коли вертатимешся.

Аннет поклала на блюдце тістечко, яке крутила в руці, і, глянувши на чоловіка крізь підфарбовані вії, спитала:

— Що переказати maman?

— Перекажи привіт.

Аннет потягнулася, взявшись руками за талію, і сказала по-французькому:

— Яке щастя, що ти ніколи не любив мене, Сомсе!

Потім підвелася і теж вийшла з кімнати. Сомс був радий, що вона сказала це по-французькому, ніби не вимагаючи ніякої відповіді. І знову те обличчя — бліде, темнооке й досі вродливе! І десь глибоко-глибоко в ньому зажевріло щось схоже на іскру, яка тліла під купою холодного приску. А Флер закохалася в її сина! Просто випадковість! А чи існує взагалі випадковість? Людина йде вулицею, і на голову їй падає цеглина. Це, звичайно, випадковість. Але тут!.. «Успадкувала», — сказала його дочка. Вона, вона міцно тримається свого!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І. СТАРИЙ ДЖОЛІОН З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗНОВУ

Подвійна спонука примусила Джоліона сказати за сніданком дружині: «Поїдьмо на стадіон!»

«Потрібно…» що-небудь, чим можна погамувати тривогу, яка гнітила їх обох протягом шістдесяти годин відтоді, як Джон привіз сюди Флер! «Потрібно» що-небудь, що може втишити муки пам'яті в людини, яка знає кожен день загрожує звільнити її від них.

П'ятдесят вісім років тому Джоліон вступив до Ітона, бо старому Джоліонові захотілося «прилучити його до лику освічених людей» ціною щонайбільших витрат. З року в рік він їздив зі Стенгоуп-гейт на стадіон «Лорд» у супроводі батька, чия юність у двадцятих роках дев'ятнадцятого століття минула без лоску, який набувають під час гри в крикет Старий Джоліон, не соромлячись, вживав такі слівця, як «загилив», «шпурнув», «півм'яча», «три чверті м'яча», і молодий Джоліон із простодушним снобізмом молодості тремтів від страху, що хтось почує його батечка. Але він нервувався тільки тоді, коли йшлося про високі сфери крикета, бо в усьому іншому батько (він носив тоді баки) був для нього ідеалом. Хоча старий Джоліон сам ніколи не причащався тією «аристократичною амброзією», однак природжена урівноваженість і вимогливість до себе рятували його від випадкових, вульгарних прорахунків. Як приємно після цих циліндрів, горлання і спеки приїхати з батьком додому в екіпажі, викупатися у ванні, переодягнутись і податися в клуб «Розбрат», де на обід подадуть анчоуси, котлети і яблучний пиріг, а потім вирушити вдвох — два чепуруни, старий і молодий, у лайкових рукавичках бузкового кольору — в оперу або в театр. А в неділю, коли матч закінчиться і можна нарешті сховати циліндр, поїхати з батьком у екіпажі в «Корону і скіпетр», посидіти на терасі над річкою — золоті шістдесяті роки, коли світ був простий, Денді як намальовані, демократія ще не народилась, а романи Уайта Мелвіла [82] виходили один за одним.

Наступне покоління було репрезентоване його сином Джоллі, який носив у петельці волошку Герроу — старому Джоліонові захотілося, щоб його внук «прилучився» ціною трохи менших витрат, — і знову Джоліон сидів цілий день на спекоті, переймаючись спортивним азартом, а надвечір вони з сином верталися до прохолоди й полуничних грядок Робін-Гіла; після обіду вони грали в більярд, хлопець завзято орудував києм і намагався триматись недбало, як дорослий. Щороку ці два дні вони з сином були самі в цілому світі, і кожен з них уболівав за свою команду, — а демократія тільки-тільки народилася!

Отож Джоліон знайшов свій сірий циліндр, узяв у Айріні клаптик блакитної стрічки і, не поспішаючи, спокійно, автомобілем, поїздом і на таксі дістався до крикетного поля. Там, сидячи поряд із Айріні, вбраною в зелену сукню з вузенькою чорною облямівкою, він стежив за грою і відчував, як до нього вертається колишній спортивний азарт.

Але повз них пройшов Сомс, і день був зіпсований. Айріні стиснула губи, обличчя її скривилося. Не варто сидіти тут і чекати, поки Сомс або його дочка проходитимуть перед очима, мов цифри нескінченного періодичного дробу. І він сказав:

— Знаєш, люба, якщо тобі набридло, то їдьмо додому.

Увечері Джоліон відчув, що він зовсім виснажений. Не бажаючи, щоб Айріні бачила його в такому стані, він почекав, поки вона сяде за рояль, а тоді тихо вийшов з вітальні й сховався в кабінеті. Він розчинив високе