Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

вікно, впустивши свіже повітря, а також двері, щоб долинала її музика, і, вмостившись у старому батьковому кріслі, заплющив очі й прихилився головою до потертої коричневої шкіри. Його життя з Айріні було, як цей пасаж з сонати Цезаря Франка — божественна третя частина. А тепер ця історія з Джоном — кепська історія! Втрачаючи зв'язок з реальністю й поринаючи в дрімоту, він так і не збагнув, насправді чи уві сні на нього війнуло запахом сигари і в темряві перед його заплющеними очима виник образ батька. Образ з'являвся, зникав і знову з'являвся; йому привиділося, що батько сидить на тому кріслі, де вмостився він сам, сидить у чорному сюртуку, поклавши ногу на ногу, і погойдує окулярами, затисненими між великим і вказівним пальцями; він бачив Довгі білі вуса й запалі очі, що дивилися з-під великого опуклого лоба і наче хотіли зазирнути синові в очі, хотіли Сказати: «Чи ти сміливий, Джо? Адже вирішувати треба тобі. Вона тільки жінка!» О, як він пізнавав батька в цій фразі; як разом з нею наче вернулася вся вікторіанська доба! І він почув свою відповідь: «Ні, тату, я злякався — злякався, що завдам болю їй, Джонові й собі. У мене хворе серце, і я злякався». Але старі очі, — куди старіші й куди молодші, ніж його власні, — промовляли далі: «Це твоя дружина, твій син, твоє минуле. Тож роби те, що належить тобі робити, мій хлопчику!» Чи й справді то був дух батька, що з'явився з потойбічного світу, чи це в синові озвалася батькова інтуїція? І знову на нього війнуло запахом сигарного диму — може, від старого шкіряного крісла. Що ж, він зробить те, що повинен зробити, — напише Джонові й пояснить усе як є! І раптом йому сперло дух, здавило в горлі і серце в грудях неначе набрякло. Він підвівся і вийшов на свіже повітря. Зорі сяяли дуже яскраво. Він пройшов терасою, обійшов будинок і крізь вікно вітальні побачив Айріні за роялем; світло лампи посріблило її біле, ніби напудрене волосся; здавалося, вона заглибилась у себе, темні очі дивилися кудись у порожнечу, руки лежали нерухомо. Джоліон побачив, як вона підняла руки й стиснула їх на грудях. «Вона думає про Джона, — сказав він собі. — Тільки про Джона! Я для неї перестаю існувати — це так природно!»

І він тихо, щоб вона його не помітила, пішов назад.

Назавтра, після майже безсонної ночі, він узявся до діла. Писалося йому важко, і він раз по раз закреслював написане.

«Любий мій хлопчику!

Ти вже досить дорослий, щоб зрозуміти, як тяжко батькам відкривати свої таємниці дітям. Особливо тоді, коли вони, як твоя мати і я, — хоч для мене вона завжди лишається молодою, — всією душею віддані тому, кому повинні сповідатися. Я не можу сказати, що ми вважаємо себе грішниками — по-моєму, в житті люди дуже рідко приходять до такого усвідомлення, — але більшість людей засудили б нас; в усякому разі, наша поведінка, праведна вона була чи неправедна, зрештою обернулася проти нас. Щиро кажучи, любий мій, у нас обох є минуле, і тепер я повинен розповісти про нього тобі, бо воно болісно й глибоко впливає на твоє майбутнє. Багато, дуже багато років тому, ще 1883 року, коли твоїй матері було тільки двадцять років, її спіткало велике, непоправне лихо: вона нещасливо вийшла заміж — ні, не за мене, Джоне. Залишившись без власних коштів під опікою мачухи, близької родички Єзавелі [83], вона була дуже нещасна вдома. І вийшла вона заміж за батька Флер, мого двоюрідного брата Сомса Форсайта. Він залицявся до неї дуже наполегливо і, треба віддати йому належне, був глибоко в неї закоханий. Але через тиждень після шлюбу вона зрозуміла, що зробила жахливу помилку Це була не його провина, вона сама ввела себе в оману — і в цьому полягало її нещастя».

Досі Джоліон зберігав хоч якусь подобу іронії, але далі щиро захопився своєю розповіддю.

«Джоне, я хочу пояснити тобі, якщо зможу, — а це дуже важко, — чому так легко виникають такі нещасливі шлюби. Ти, звичайно, запитаєш: «Коли вона не любила його по-справжньому, то як же вона могла одружитися з ним?» Ти мав би слушність, якби не брати до уваги деяких міркувань, що наводять на вельми сумні висновки. Ця її помилка призвела до всіх подальших прикрощів, горя й трагедії, і я спробую пояснити її тобі. Розумієш, Джоне, в ті часи, та навіть і тепер, — незважаючи на всі розмови про освіченість, я не розумію, як може бути інакше, — більшість дівчат виходять заміж, нічого не знаючи про статевий бік життя. Навіть якщо вони знають, у чому його суть, вони не звідали його на власному досвіді. В цьому полягають усі труднощі. Брак справжнього досвіду, хоч як багато вони чули про це від інших, — ось де справжня причина їхнього лиха. Дуже часто, — як це було з твоєю матір'ю, — дівчина, одружуючись, не знає і не може знати, чи любить вона свого майбутнього чоловіка, вона не знає цього аж до фізичного зближення, що його робить можливим тільки шлюбний зв'язок. У багатьох, можливо, в більшості сумнівних випадків, це фізичне зближення скріплює і зміцнює зв'язок, але в інших випадках, як сталося з твоєю матір'ю, воно відкриває помилку, руйнує той потяг, що існував досі. Немає нічого трагічнішого в житті жінки, ніж відкриття такої істини, яка з кожною ніччю, з кожним днем робиться дедалі очевиднішою. Люди холодного серця і невеликого розуму можуть сміятися з такої помилки й казати: «Нема тут про що балакати!» Обмежені, самовдоволені люди, які життя інших міряють лише власною міркою, ладні засудити жінку, котра допустилася цієї трагічної помилки, приректи її на довічне ув'язнення у тюрмі, в якій вона сама себе замкнула. Ти, мабуть, знаєш вислів: «Як постелеш, так і спатимеш». Це жорстока приказка, і той, хто повторює її, негідний називатися джентльменом чи леді в кращому розумінні цих слів; суворішого осуду я не можу висловити. Я ніколи не був тим, кого називають Моральною людиною, але я не хочу, мій любий, вживати таких слів, які б спонукали тебе легковажно ставитися до зв'язків і зобов'язань, що їх ти береш на себе по відношенню до іншої людини. Боронь боже! Але з досвіду всього свого життя я заявляю, що ті, хто засуджує жертву такої трагічної помилки, засуджує і не хоче простягти їй руку допомоги, — що вони нелюдяні